Царівна

* * *

Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за другими!

Лена з родичами вiд’iхала. Забралися всi до Л., до якоiсь своячки на весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.

Воздух весняний провiвае, а мене обгортае туга за людьми, за життям! Мене опускае вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановуе мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю.

Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Ісусе Христе, чи ця вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..

II

Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешкае бiля нас багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина, есть найлiпшою товаришкою Лени.

Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила, менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала, Лени наче й не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ii без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi своiх поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише якимись «добрими знайомими».

Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена. Вона вмiе i приговорити, присiсти, попросити, i засмiеться в потребi, i заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.

Я – нi.

При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся iх доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати… Така вже якась неспосiбна…

– Коли говориш, – критикують мене, – то, замiсть другому в очi дивитися, дивишся бог знае куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а очi твоi лише так по свiту блукають!

Нi! я неспосiбна.

Бiльше уже з панною Марiею згоджуюся, зi старою гувернанткою Зониною. (В Зонi мати умерла.) Вона така лагiдна, нiжна. Голос у неi наче оксамитний, а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива.