Царівна

Подивляю не раз ii терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока або ii батько такий скупий!..

І принесла Лена новину вiд Маевських, що повернувся iх молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.

– Цiлий дiм у военному настроi, – оповiдала. – Надлiсничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан «братанич» хоч i привiтнi, але такi вже неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що iм пiшло.

Коби лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда?

– Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого…

– Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?

– Наталка? Їй би вбрати ту темно-понсову[11 - Темно-понсова – темно-червона, пурпурова.] сукню, що переробила з моеi. Вона лежить на нiй складно i есть iй до лиця. Тепер нема за що купувати другоi. Вона це сама знае.

– Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете.

Менi байдуже, яка вона собi там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в военному настроi? Раз якось давно сказала менi, що любить того «братанича» (вiн зветься Василь Орядин), наче рiдного сина.

* * *

Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться, смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: симпатичнi.

* * *

(По вечiрку.)

Була справдi в темно-понсовiй сукнi.

Нещаснi рудавi довгi коси, котрих нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не знаю, чи мое «крейдяне» лице, що того ж вечора, як тiтка казала, вiдбивалося мов «безкрове» вiд темного тла оксамитного Medicis-ковнiра – довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту волiклася за мною. Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi погляди стрiчалися.

– Ти навiть i сукнi не вмiеш в руцi держати так, як треба, – казала вона.

 – Волiчеться за тобою, мов яка гадина, i денервуе.

– Нехай волiчеться! Менi невигiдно держати ii раз у раз в руцi.

– Так? Але ти, певно, над тим не думала, що сукня через те руйнуеться!

– Руйнуеться так само, як i твоя.

– З моеi не будуть вже бiльше нiчого робити, а з твоеi мае ще бути ковдра. Врештi можеш ii нiвечити; з неi мае бути ковдра для тебе, а не для мене!

– Менi не треба з неi нiчого, – вiдповiла я.