Царівна

 – Менi бабуня оставила двi широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись зробити ковдри.

– Гадаеш? – кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. – З тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi лишилися по бабунi срiбнi ложечки i що я мушу також мати якусь пам’ятку по бабунi, як ти, бо я так само ii внучка!

Я усмiхнулася.

Скiльки разiв приходилося менi чути, що та «проста баба з мiщанськими манерами» не була «жодною бабунею» i що ii лише соромилися! А нараз така змiна в поглядах!

– Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? – спитала я iронiчно.

 – А що важнiше, ти забирала би iх вiд мене? І ти, i тiтка, ба навiть i наша стара кухарка знае, що бабуня оставила iх менi!

– Справдi, тобi? – накинулася вона на мене. – А похорон за що справилося бабунi? Ти гадаеш даром? Спитай лише в мами, вона тобi зробить докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо iх уже нема дома, – бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марii, коли вона пробувала сама дома, – а по-друге, ти знаеш, що мама не зносить опозицii, а вже найменше вiд тебе!

В менi кипiло.

Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ii дiтей, однак цього не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона порахуе видатки за похорон своеi тещi, моеi дорогоi бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи ii захланнiсть[12 - Захланнiсть – ненаситнiсть.

], щоби вже тим успособити ii добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась i цим разом щодо неi. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило вiд осiб, таких менi дорогих.

Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд неi з погордою й не сказала нiчого. «О бабусенько! – подумала лише гiрко, – коли б ти знала, що тут дiеться, ти в гробi обернулася би!»

Бабуня лишила дiтям окремо «пам’ятки».

Хлопцям рiзнi речi по дiдовi, котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по персню. Вони висмiяли все це, зрозумiвши раз, що iх мати погорджуе тими речами, котрi, щоправда, не були самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що iх дарувало щире серце доброi старушки.

Чому ж iм тепер захотiлося «пам’ятки»? І то якраз суконь погорджуваноi «простоi баби з мiщанськими манерами»? Та я це зрозумiла.