Царівна

Тебе цiлий повiт знае, який ти захланний! Ти виховаеш його так, що вiн буде своеi родини соромитися, що буде так само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його повести. Та нехай дiеться Божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи я, простий селянин, чи ти». Розлютився та й вiд’iхав. А надлiсничий взяв справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи…

– А той що?

– Мужик той? Бог його знае що. І не приiздив бiльше, й не питав. От дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати.

Стара попадя теж не хотiла йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своеi доньки на пастуха. От таке-то, люба панi професорова. Цiла комедiя!

– Ну, це вже правда, – обiзвалася тiтка, – що це дуже поетична легенда.

– Але видите! – почала знов по хвилi вдовиця. – Менi все здаеться, що вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як Орядин пробував на Моравi, не приiздив анi раз його вiдвiдати.

Впрочiм, це знаете й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина.

– Та нi, не приiжджав! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий i Зоня майже нiколи про нього й не згадували. Лише стара гувернантка розпадаеться над ним, – розповiдала якось ще давнiше Зоня. Я цiлу тоту панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi. З тими ii «нервами»… iй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Маевського, я була би iй вже давно за всю тоту ii науку подякувала!

– А ви нiби як думаете, люба панi професорова, що надлiсничий як, буде ii вiчно в себе держати? – вiдповiла вдовиця.

 – Вiн мав навiть десь казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займаеться дома нiякою роботою. От заложить той цвiкер[15 - Цвiкер – пенсне.] на нiс, прижмурить очi та й зiгнеться то над одним столом, то над другим, а там часом нiби й до пекарнi загляне. Справжнiм господарством займаеться Зоня сама.

– Ну, так до чого ж йому гувернантка? – спитала тiтка.

– Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась старша женщина дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, – так ii любить, що Боже! Але бо й е за що! Вона жвава й розумна дiвчина; мабуть, скоро навинеться iй жених.

– Авжеж! – Тут тiтка зiтхнула.

– Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, – докинула вдовиця.