Царівна

– Та так! Бо й куди ж iй подiтися? Хто вiзьме на службу стару гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить?

– О, гордо, гордо! Вiн знае, що е гладкий хлопець.

– Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуете добре, панi!

– Ну, щодо того, то може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студii юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, – фiлософувала стара.

 – Нехай вступить в стан Божий i молиться за грiхи своiх родичiв, йому, правду сказавши, i нема iншоi будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшаноi раси. Боженьку, Боженьку! – зiтхнула, – якi ж то не раз люди на свiтi бувають! І при порядних родичах виросте i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко. Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише миготiли.

Тiтка пiдвела голову, погляд ii спинився чомусь проникливо на менi.

І до сьогоднiшньоi днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати.

Пам’ятаю лише, що моi уста мимовiльно затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за «доброю» вдовицею, ii погляд стрiтився з моiм. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки – i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова моеi особи…

* * *

Я його вже два днi не бачила.

А нинi так хотiла його побачити!

Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що своiм чарiвним спокоем викликае дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед моiм вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться – рукою би його досягнув.

Орядина не дуже люблять дома.

Менi здаеться, що я мала би йому багато що оповiдати.

Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю… перейнятим плачем!

Чому це так? Боже мiй, чому?

Але я не чуюся нещасливою, як перше; о нi! я щаслива!

Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься – Василь.

Василь! – це гарне iм’я.

* * *

Ми ходили вчора з Леною за орудками[16 - За орудками – у справах.] для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити.