Царівна

Ich kann das Lied nicht finden,

Zu dem er taugen mag,

Er wird wohl still verklingen

Im tetzten Herzenschlag…[23 - Часто мелодii щирiСлiв не знайду я, щоб вилитьВ серцi моему бринять,Душу палкую свою.Прагнучи в свiтi широкiмМабуть, ця пiсня зi мноюПiснею гордо лунать.Ляже в могилу мою.(Нiм.)]

– Вiн, правда, перечеркнутий цiлком, однак ви хотiли його покласти?

– Я хотiла, – вiдповiла я, – я мусила хотiти, хоч вiн i не мае нiчого спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi чуття; не чуття, – поправилась я мимовiльно, – лише поодинокi почуття, справдi, немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не знають, до котроi мелодii приналежнi, де iм пристати.

Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсiди задоволенi? – звернулась я живо до його. – Завсiди? Чи вас не мучить часами туга статись ще iншим? Мене мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак здаеться менi, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього мають хист, а проте не доводять до нiчого! Це пересвiдчення обнiмае мою душу якоюсь лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних?

– Ваша праця! – вiдповiв вiн, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.

– Яка праця? – спитала я iронiчно.

Вiн зчудувався.

– Ну, я маю на увазi писання.

– Справдi? Не що iнше?

– Нi.

– Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi такий доказ, цiлою душею, не розриваючись!

– То потонiть!

– Я би хотiла.

– Зробiть це якимсь обов’язком для себе.

– О, цього не треба, в мене е досить волi, i я люблю писання так само, як, наприклад, i музику, лише що?..

– Що?

– О, нiчо, нiчо! – i тут я урвала.

– Що? – домагався вiн цiкаво.

– Я зроблю це якимсь обов’язком, – вiдповiла я з притиском, але я думала щось iнше. Іменно думала я, що менi годi тонути в уподобаннях, що дома слiдять за мною, мов за злочинницею. Що тiтка майже брутальним способом заборонила менi «культ примх i романтики».

А коли ще Лена розповiла iй раз, що якийсь там «пан» кепкував собi з моiх iдей, розкричалася, що я вiдстрашую женихiв вiд ii дому. Що люди готовi подумати, буцiмто вона впоiла в мене тi «легенди» i що ii донька теж така…

«Щоб ти не посмiла поводитись за своiм розумом, коли тобi добре!» – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватiсть[24 - Брусоватiсть – незграбнiсть, неотесанiсть.