Царівна

 – Трохи згодом сказав: – Родичiв у вас нема, це знаю; але не маете кого, хто би вам по душi був близький?

– Не маю.

– І не мали нiколи?

– Дитиною мала я бабуню…

Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так жалко! Опiсля глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила, що його ще перед хвилиною спокiйне лице змiнилося.

– Ми ступаемо одною дорогою, – сказав змiненим голосом i встав, мовби хотiв над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас пiдiйшла панна Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився…

Високо на небi миготiли, блищали зорi, свiтив мiсяць.

Звуки гарноi угорськоi музики розливались – далеко…

Я сидiла вже бiля моеi тiтки, що голосно бесiдувала, сидiла в чуднiм настроi. Чим дужчий гамiр зростав довкола мене, тим бiльша тишина змагалася в менi…

Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу. Саме тодi навинувся й вiн, немов вирiс iз землi коло мене.

– Хотiв ще з вами попрощатися, – сказав i подав удруге руку.

* * *

– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тiтка пiд час повороту додому.

– Говорила.

– І що вiн за чоловiк?

Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думала, i я сказала лише, що вiн поступовець.

– Гай, гай! – загомонiла тiтка, – поступовець! Бiда лише, що зраджуе своiми зубами свое поетичне походження.

– І я мав честь говорити з ним, – обiзвався вуйко з колючою iронiею. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своiм розумом чи, властиво, тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби й не чуемо, i не знаемо, що дiеться справдi деiнде! Це не злий iнтерес! Це зовсiм так, мовби такий молодик поступив вiд нас, в котрих стiльки практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу?

– Ха-ха! – смiявся стиха професор Лорден.

 – Я знаю цього пташка. Ще з гiмназii знаю його. Замiсть при толкуваннi[30 - Толкування – переклад.] держати перед очима Гомера або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те й дiставав вiн вiд мене своi добре заслуженi ноти. Як крейда бiлий ставав в таких хвилях, дурiв, лютився як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[31 - Страховище; в даному разi спомин, що викликае гнiв (лат.).] на цiле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурi, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому мiсце в Моравi, вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили.