Царівна

– Чого? Хiба ти й сам не здогадуешся чому? Хто ii тут побачить?

Вуйко зрозумiв ii вмить.

– Як гадаеш, Павлинко, зовсiм так, як ти гадаеш! – вiдповiв скоро. – Обi мусять виiхати, показатися свiтовi!

– Обi? І чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув зовсiм, що в мене суть нерви! – З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом: вона замiтила, що я чула iх розмову.

– Наталко! щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном i поглядом.

У менi забилося серце з наглого переляку, i я видивилася на неi великими очима.

– Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь виразно. Впрочiм, можу своi слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити! Лена менi оповiдала, що вiн ii iгноруе, i тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!

– Тiточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи[36 - Приректи – пообiцяти.], – вiдповiла я, мiшаючись.

– Що?

– Не можу приректи напевно.

Вiн для мене завсiди такий привiтний i ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю. Вiн… вiн нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням…

– Ха-ха-ха! – розсмiялася вона своiм звичайним смiхом; а того смiху було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги.

– І ти справдi така наiвна, може, гадаеш, що вiн любиться в тобi, тому що з тобою балакае, i що вiн, може, тому з тобою й ожениться!

– Тiтко! – вирвалися з жахом слова з моiх уст, i гаряча полумiнь обiлляла мене.

 – Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала!

– Ага! Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?

Я чула, як спаленiла ще бiльше i як слова оборони застрягли менi в горлi.

– Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!

– Тiточко, ви не маете нiколи надi мною милосердя!

– Що? – скричала. – Ти говориш менi такi слова? Менi, що, власне, я змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр’ю? Що було би нинi з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не знаеш, що ти говориш!

– Чому би не знала, тiточко? Знаю!

Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо:

– Ти все лiпше знаеш вiд тiточки, Наталко, все що до крихiтки.

Тому завдаеш iй неустанно жалю твоiм премудрим поведенням. Не знаю, звiдки набралося в тебе стiльки того розуму. Іди! iди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице.