Царівна

Кожний час мае своi рани – i я би кинувся на все лихо, задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм чоловiцi досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менi до того потрiбне!

Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно, що бореться з думками.

– Боже мiй! – промовив опiсля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. – Коли подумаю, скiльки в нас працi потрiбно, скiльки сили й науки, який той час короткий, в котрiм можна щось зробити, а яке життя приготовлюють менi моi кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти!

З його грудi вирвався мов стогiн, а по менi холодом пробiгло.

Вiн затиснув уста, силкуючись успокоiтися, а мiй погляд опинився на його лицi. Вiн був сильно зворушений, але й я не мусила в тiй хвилi спокiйно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гiркий усмiх.

– Бачите? – промовив впiвголос. – Я дiйсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моiх жилах не пливе зовсiм «бiла» кров i що вiд часу до часу пробиваеться в менi – як дядько каже – квiнтесенцiя мого люду!

Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю.

Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився зчудовано на нас i вiддалився звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже!

– Ви наразилися задля мене! – промовив Орядин. – А чи я заслужив на це?

– З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! – вiдповiла я зневажливо.

– Але коли б вони не були пустi (вiн дивився на мене дожидаюче, гаряче), – тодi що?

– Тодi терпiла би! – вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його погляду.

 – Але це не важне, – додала я гордо, – лучче скажiть менi, яке життя приготовлюють вам.

– Моя родина приневолюе мене йти на теологiю.

– Отже, це правда?

– Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагае бiльше грошей, а я… знаете самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т.

е. того, що мiй дiд оставив менi на студii, став я аж «недолюдком»! Це огiрчуе мене до крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене вiддали моему батьковi зараз першоi доби по смертi матерi, як вiн цього добивався. Я би, може, ходив нинi зi скрипкою пiд пахвою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по «образованому» нi холодом, нi голодом. Або нехай були би вiддали братовi батька, як обидва того хотiли.