Царівна

Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я пiднялася, щоб сповнити ii приказ, але Орядин заступив менi дорогу.

– Невже ж би ви дiйсно трудилися сама задля цеi дрiбноi справи? – обiзвався, усмiхаючися якось дивно. – Дайте менi! Я передам ii якомусь слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов’язок! Ми маемо прецiнь танцювати!

У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову.

– Ти чула, Наталко, що я говорила?

– Чула, тiточко, я йду.

– Пiдете самi? – звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду.

– Я вернуся зараз, пане Орядин, – замiтила я, вiдповiдаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!

– Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. – І, незважаючи на тiтчину смiшну, розказуючо-зарозумiлу поставу, подав менi рам’я й, забравши вiд мене нещасне corpus delicti[39 - Склад злочину (юридичний термiн) (лат.).] пiшов зi мною.

Вона осталася, мов скаменiла, на своiм мiсцi.

Я не оглядалася за нею. Але менi здавалося, що i всi прочi гостi почули, так як я, слiвце, що вона просичала: Skan-dal?s![40 - Який скандал! (Нiм.)]

У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в карти, деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi.

В однiй частi кiмнати, коло великого, квiтами заставленого вiкна, вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi пiшли ми обое туди. Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло.

Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна, старалася опанувати зворушення, котре заволодiло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нiколи не вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi!

– Чи ви боронитесь завсiди так? – спитав вiн, приступаючи ближче до мене i стараючись ухопити мiй погляд.

Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очi, я поступилася вiд нього за групу густих олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали нас вiд прочих гостей, i втерла крадькома сльози.

Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене.

– Ви плачете, – сказав зворушеним голосом. – Бачу, що це я виновником цiлоi пригоди, менi це страшно прикро!

Я заперечила мовчки головою.

– Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я. Менi це тим прикрiше, що, стрiнувши вас…

Вiн не докiнчив речення.