Царівна

З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток обгортав, – i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста.

– І ви кажете, що нi? – промовив голосом, тремтячим вiд зворушення. – Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однiсiнький раз зробiть це для мене! – І вiн стягнув лагiдно моi руки з лиця i притис iх щиро до уст. – Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуете, кого любиться, любить!

Цього було забагато на одну хвилину.

Вiн притягнув мене гарячим рухом до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди.

Чи я плакала?

Я вже не знаю. Жалем, зворушенням i якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам’яталася. Я знаю лише, що вiн гладив мое довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати, нiжною, любячою рукою i що говорив тихим здавленим голосом якiсь успокоюючi, добрi, а заразом – Боже! – i чудно роздразнюючi слова.

Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дiтей…

Опiсля я почула край чола його уста, почула iх на руках, на волоссi; почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену душу – i я схаменулася. Обгорнена гарячою струею сорому i переляку, я подалася взад, вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив!

Але вiн був мов оп’янiлий.

Обвивши мiй стан рукою, впився своiми гарячими очима в мiй вид.

– Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно.

 – Ще хвилину, одну-однiську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти також нi? Скажи, пташко, ти також нi?

– І я нi, досi нi!

– Так любiмося! – шептав вiн…

Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв моiх (лице я ховала), голубив до себе.

– Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цiлий час, в котрiм мене нiхто не любив… i – на довгий, довгий час! Завтра я вiд’iжджаю!

– О Боже! це не може бути!

– І я би не хотiв.

– Так останься!

– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!

– Тепер, Орядин?

– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоею любов’ю!

Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i слухала з широко отвореними гарячими очима уважно його слiв.

Вiн також, окрiм мене, не бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не бачив нiколи такоi людини, як я.