Царівна

Стара дама прижмурила очi, нiби не розпiзнавала мене добре, а опiсля звернулися ii очi на нього. Лена несла голову на тiтчин лад.

– Де моя мантилька? – кликнула грубо. – Дай ii тут i ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекае повiз пана М.!

Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула на нього. На його устах грала лиха усмiшка, а очi його спинилися вороже на розiгрiтiм лицi моеi кузинки.

– Таки зараз мусить iти панна Верковичiвна? – спитав з нетаемним насмiхом.

– Повiз чекае!

– Ага, повiз!

Мов пiднята одним замахом, мов зiв’яла, звернулась я до нього.

Завтра, т. е, за кiлька годин, вiд’iде вiн! Мое щастя скiнчилося! Мовчки подала я йому руку, а вiн стиснув ii так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула, як зi мною заходила змiна. Справдi, мое щастя скiнчилося! Опiсля розсталися ми. Як у снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн стояв на тiм самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей… О, того погляду я нiколи не забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я – його царiвна!..

ІІІ

Вiд’iхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собi… його нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю i товкла би головою об стiну. До послiдньоi сльози ридала би за ним!

Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на горах хиляться, потрясуванi ним мов у шаленiм болю. Я тут, у долинi, сиджу сама i прислухаюся вихровi своеi душi…

Дика, невгамонна туга розривае мое серце.

Мое щастя скiнчилося…

– Ти виглядаеш, Наталко, – каже тiтка, – так, як би iла саму крейду, а твоi очi дивляться так, як би перед ними ставали щохвилi iншi мари!

Лена усмiхнулася двозначно.

– Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав iх! – І ii уста викривилися насмiшливо.

Тiтка пiдняла очi вгору i, зiтхнувши, сказала гiрко:

– Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людей, бо менi й без них гiрко!

– Знаеш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю?

Я сидiла мовчки над шитвом.

– Так куди забрався?

– До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати. Бог його знае! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо мене тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене нiчого. Заким-то вiн чого дiб’еться! А ще тим бiльше, що мае лише з лекцiй удержуватися. Перед своiм вiд’iздом сварився страшно з Маевським.