Царівна

Чи це було, наприклад, в порядку, що вона була з твоiм батьком п’ять рокiв заручена? Що заручилася ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках, для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звiдки бралась би у тебе зухвалiсть говорити з мужчиною, коли це я вважала невiдповiдним? Звiдки береться в тебе кокетерiя? Я ii тебе не вчила! Я тебе не вчила саме тодi спускати очi, коли мужчина при тобi, щоби вiн подивляв «довгi» вii!.. Це вроджена кокетерiя.

Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Ти донька твоеi прегарноi матiнки, котра бавилася в аристократку i завела велику бучу, що ii брат жениться з донькою чесного купця, i котра опiсля сама вийшла за попа!

Тямлю, що по тих ii словах я спинилася бiля неi.

– Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, – промовила я дрижачими устами, – коли це дае вам якесь вдоволення i мае бути помстою за мою матiр, але ii саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй, не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли ii, як i мене.

Я знаю це з уст моеi бабунi!

Їi очi заiскрилися, i вона змiрила мене зневажливим поглядом.

– Але не тобi годиться давати науки менi, що з моеi ласки живеш, те собi запам’ятай! А щодо бабунi, то ii словами не зiб’еш мене з толку. Я лiпше знала обох, як ти. Одноi ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i впоювала вже з дитинства панськi забаги. Тим-то i не могли ми нiколи погодитися. А що я, властиво, хотiла сказати, то було це, що нехай би менi офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути, то ж то почув би свое! А коли тобi хочеться вийти за шабельку або за соцiалiста, то – про мене! Я своi руки обмию i не буду нiякому скандаловi винна! Мое сумлiння чисте, я досить навчала i говорила!

Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi отворила мала Катя дверi i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала:

– Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як ii писати, ту дурну задачу!

– Зажди хвилину, прийду пiзнiше!

– Ждати? Я не хочу ждати.

Я мушу тепер написати задачу, пiзнiше хочу бавитися та й вже. Ходи! – Вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.

– Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосiб чемний! – упiмнула я.

Дiвча дивилося менi хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало:

– Ти не смiеш менi розказувати, розумiеш?..