Царівна

О! я передвиджую, передвиджую доленьку моiх синiв! Я знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то вчепиться одноi з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть ii терпiти. Ти гадаеш, що нi?

– Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не вважаеш, Павлинко, вона гарна…

– Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи вона гарна! Ти не дивись, що в неi уста такi червонi – це хороблива червонiсть; зате в неi в лицi нема нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я була в ii вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як «Марiя-Тереза»? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом, незносне сотворiння! Іритуе[1 - Іритувати – сердити, нервувати.] й дразнить мене на кожнiм кроцi. Придивись, наприклад, скiльки вона по вечiрках гуляе, i чи який молодий хлопець сяде бiля неi балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло неi.

– Це правда, – вiдповiв вуйко сумовито. – Вона подобаеться бiльше старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: «У вас дуже iнтересна сестрiнниця!»

– Видиш? В нiй есть щось, що вiдпихае молодiж. Дивись, як наша Леночка розмовляе з молодiжжю, як ii хлопцi роем обступають; а дивись на неi. Ах, мене не раз аж розпука обгортае, що вона зветься моею своячкою. Оногди[2 - Оногди – одного разу, якось.] я говорила iй, щоб була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. Вiдстрашуеш, – кажу iй, – i найглупiшого дансера[3 - Дансер – танцюрист, компаньйон в танцi.] вiд себе! А вона, Мiлечку, – Матiнко Божа! – витрiщила тотi своi очиська на мене, кров бухнула iй в лице… з лютостi, розумiеться… устами лише так по-своему згiрдливо рушила й не вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмiе й годинами дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я книжку пiд ii подушкою в постелi. Ну, почула вона вже свое! Тобi, Мiлечку, я все прощу, але що ти позволив iй книжки читати, того не прощу тобi нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки!

– Годi, душко, годi. Чого iритуватися? – втихомирював вуйко спокiйно, як це було в нього в звичаю.