Царівна

Як, пробуючи своi сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору, спочивала опiсля в м’якiм моху, глядiла в небеса; а там хмари, прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко… далеко…

– Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мовби у гробi лежала! – крикне, бувало, тiтка терпко й змiрить мене проникливо своiми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б’ють. Мовчу. Що ж iй i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!

* * *

Домашнi роботи сповняю спiльно з «сестрами», однак менi нiколи не можна вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ii хоч чим-тим. І це зле, i того не вдала, i цього не зрозумiла… Менi лише страх жаль стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!

– Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi не всмiхнешся i ходиш, мов та ледова краля? – загомонить тiтка насмiшливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом, так i почую зараз: «Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?»

– То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi чуття, – пояснюе Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне головою.

– Справдi, – чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до смертi не забуду), – доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрiм турботи о будучнiсть власних дiтей, маемо ще клопiт з Наталкою. Чудний це обов’язок, Мiлечку! І звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiди лише накиненою чуженицею, хоч у моiй грудi б’еться тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоеi сестри, не виходить, щоби ти кривдив своi дiти, бо то, що я видаю на неi, могла би лучче видати на своi дiти. Врем’я, нехай би вже там до лиха i виростала собi, коли мала який грiш, а то – нiчого! Що ж бо значать тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих лахiв, що осталися iй по твоiй матерi i ii родичах? Окрiм того, Мiлечку, вона не симпатична.