Царівна

 – Я стара, та й… бачиш, у мене нема вже нi пам’ятi доброi, нi думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!

– Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько! – запевняла я ii, притискаючи ii руку то до уст, то до себе… А вона почала молитися…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на колiнах, числила морщинки, що повкладалися над ii очима, й дивилася нерухомо на ii долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожно тремтiла…

* * *

Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно, довго. Аж лячно ставало.

А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в ту сторону, куди iх вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами вкритих гiр, щоби вкiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або вiдлетiти кудись у безвiсть… Коли слiджу за iх льотом, здаеться менi, що мушу отворити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж до мене в свiтлицю долiтае iх стогiн i шум. Але то дзвенить для мене – як пiсня, завсiди мила пiсня. Я ii любила ще малою. Не раз пролежувала годинами пiд старезними смереками i iх лагiдне шепотiння впливало успокоююче на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогоi бабунi така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким моiм свiтом i притулком…

Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене «лiнюхуючою химерницею».

Що то значить: «химерувати»?

Коли я он там, на вершку гори або в глибинi лiсу, спинюся нерухомо, то менi здаеться, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i оживае. Там я i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як вiн далеко лiсом лунае – i нiби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобiдно!

Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.

Нi одно словечко не перехоплюеться через уста моi, що я там бачила, що пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi.