Царівна

Лице мое iм «закрейдяне», а очi? Боже! Наче я тому винна, що вони для них завеликi?

– Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? – загомонить, бувало, на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинуся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб’еться скорiше… Я боялася на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише на свiт ясний, широкий…

– Наталка ходить так, як би в неi було нечисте сумлiння! – глумився часто найстарший кузин Муньо. – Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим людям в очi!

Чи не мае це мене болiти?

Я плакала по тихих ночах, що Бог дав менi такi великi очi… А одного разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в нього… Двое великих синяво-сiрих… нi, зелених очей вп’ялилося сполохано в мене… i аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. І я вiд тоi пори не дивилася майже нiколи бiльше в дзеркало; а коли й кинула часом в нього оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала!

– Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тiм, i великi тяжкi сльози затемнювали ii вид. – Бог тебе не опустить, – говорила потiшаючим голосом. – Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вiчно iсти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, i втирала сльози з очей.

– Бабуню! – питала я раз, – чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид накидуеться на силу думка, буцiмто я до терпiння вродилася; i що, коли я родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню! Терпiти – значить то, як когось щось дуже болить? Так, наприклад, коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне врем’я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!

Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.

– Не зважай на моi слова, дитинко, – вiдповiла, усмiхаючись якось сумно.