Царівна

 – Я iй в день ангела не хотiв нiчого вiдмовити, так як i своiм дiтям, а вона й не просила бiльше, як лише того, щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла читати.

– Коли мае вiльну хвилю, то най гаптуе або шие. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi вигiдно, дивися вперед себе i вважай, щоби замiсть одноi картки не обернути нараз двох. Боже мiй, Боже, з тоi дiвчини не вийде нiколи щось порядне, хоч би я й не знати скiльки неустанноi працi й науки завдавала собi з нею!

– Ну, ну, нехай уже… не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя.

Я… видиш… я ii… люблю, Павлинко. Менi здаеться що вона добра дитина. Впрочiм… все ж таки вона донька моеi однiськоi сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дiвча…

– Аякже, дiвча, – гомонiла тiтка, – а то камiнь дому. Коби хоч що то, кажу, були iй родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони.

Я не знаю, мабуть, кожний крейцар, що заробили, проiдали!

– Та де проiдали, Павлинко! Парохiя була худа. А потому вiн… обертав кожний феник на книжки, на те дрантя, що осталось iй опiсля. Бог його знае, що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось-то вiн був менi раз споминав, що мусить дещо для своеi Наталки скласти. Та не вмiв, бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох, i на тiм скiнчилося.

Замовкли.

– Павлинко!

– Що, Мiлечку?

– Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую.

Легумiни[4 - Легумiни – ласощi (остання страва на обiдi).] не ситять мене нiколи!..

– Я досить чула.

На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст…

І мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс.

Пощо писати, що в моiм серцi дiялося?

– Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! – кликала я там в розпуцi раз по раз… – Бабуню, бабуню… я камiнь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя!.

. – І, ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнiмаючи iх, нiби бабуню…

Округ мене шелестiли, шамрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала.

– З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..

Опiсля глядiла я на мале мiстечко.