Царівна

Ох, як глибоко зненавидiла я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!

– Я непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! – виривалось з розпукою з моiх уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю… – Бабусенько моя золота!..

Але то все минулося, i я стала «спокiйна».

Не плачу бiльше при таких нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кожнiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами… Мiж ними i мною росте пропасть.

Вони всi завдають менi болю, свiдомо й несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожне слiвце, що тiтка промовить до мене, звучить болюче в моiй душi. А вуйко… о, вiн добрий, але чому вiн криеться iз своею любов’ю до мене? Чи мене не вiльно любити?

* * *

Завтра кiнчу двадцятий рiк.

Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi, безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi.

В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово, що лишило майже кривавi слiди в моiм серцi. Нi, нi, окрiм моеi дорогоi бабунi, не любив мене нiхто на свiтi!

Понура, ненаситна туга володiе мною, i дух мiй утомлений, хоч не сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй свiт обведений. Я хотiла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.

. Я поринула би у щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кожнiй дрiбнiй роботi цiлою душею… Ах! Я хотiла би чогось!

Та ба!

Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова моеi рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiтае душу, вузькогляднiсть, самолюбство – оце свiт, в котрiм я засуджена жити!

Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?

Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить моя провина, що моiм думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск якоiсь сили, та що з того! Їi зацитькае та груба сила, що пануе довкола мене всевладно…

* * *

Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада.

Оба кузини радилися з родичами, який завiд вибрати собi на цiле життя.

– Я буду професором, як батько! – казав молодший. – Вiзьму навiть тi самi предмети: географiю й iсторiю.