Царівна

Чоловiк мае собi добрий дохiд, не залежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацii, а «перша»[5 - «Перша» – найвища оцiнка в школi.], – смiявся хитро, – мае також своi добрi сторони, коли який багатий татуньо хоче ii бачити в свiдоцтвi свого синка.

– Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хiнськи![6 - По-хiнськи – по-китайськи.] – обiзвався Муньо, старший, – а я рiшився пiти на медицину, i на тiм кiнець!

– На медицину? Нi, Мунечку! – запротестував вуйко флегматично.

 – Медицина – задорога наука. Ти маеш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребуе ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.

– А Наталка, татку? І Наталка ще е! – вмiшалася нараз мала семилiтня Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi.

Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо несказаннi муки моему серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом i шила пильно.

– Наталка? – обiзвався Муньо. – Для неi не потребуе нiхто капiталiв складати. Вона мае своiх двадцять рокiв i нехай оглядаеться за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, молодi, розумiемо це неабияк!

Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi, поглянув визиваюче на мене.

Я видержала той погляд спокiйно.

– Авжеж, Муню, для сирiт не складае нiхто капiталiв. Я належу до тих, над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, – вiдповiла я.

– Добре вiдповiла, Наталко! – замiтив вiн злосливо. – Я знав, що моi слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з неi вийде колись неябияка красуня!

– Який ти мудрий для себе! – обiзвалася Лена люто. – Я вийшла би вже найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за неi! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах.

З тебе був би такий доктор, як з мене… ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх!

– Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, – обiзвався знов вуйко. – Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але й дiвчата моi дiти. Не правда, Павлинко?

– Чому не правда, Мiлечку? – вiдповiла жiнка своiм звичайним коротким, енергiчним тоном. – Розумiеться, що дiвчата також нашi дiти.