Царівна

Завсiди палкий, веселий… смiеться з мене, що в мене сумлiння «нiжне, мов павутинка»…

* * *

Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас.

– Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? – питала тiтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.

– А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора пустуе, не вчиться. Школа для них – то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi гуляла! Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де…

– А дальше, Мiлечку?

– Ну, вiдтак, Павлинко, я – зголоднiв.

Оце найновiше! – Вiн засмiявся добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi.

– А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, – казала тiтка. – Як поiхала, то як би в воду пiрнула. Я не розумiю, чому тепер дiти так скоро забувають родичiв. А вона також!

– Ну, що ж. Добре ведесь iй там у тiтки i тому мовчить!

– Це правда, що iй у моеi сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як i що.

– Що ж би ти хотiла знати, Павлинко?

– Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату класти, – вiдповiла тiтка нетерпеливо. – Ти нiколи не здогадаешся сам того, що треба!

– Мабуть, чи доволi гуляе, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався.

Тiтка усмiхнулася гiрко.

– Ти гадаеш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину висилаеться задля гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи.

– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, пiдносячи високо брови.

 – Вгадала. Я держався завсiди супроти полiтичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд – полiтика. Ти гадаеш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи полiтикувати. Ой, ще й як! Але я завсiди за спокоем. Найкраща хвиля в життi – то хвиля, прожита в спокою. Мене моi ученики розумiють i люблять через те. Я i вчу iх любити спокiй, i тому, Павлинко, я не бавлюся в полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, борба за царську бороду не обходила мене нiколи.

– За царську бороду! Але коли тут iде о будучнiсть твоеi дитини?

Вуйко стривожився.

– Так що ж з нею, Павлинко? Може, iй грошей треба, а ти не хочеш менi прямо сказати?

Тiтка зiтхнула.

– О, Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i все, що iй треба. Тодi я би не посилала ii в свiт мiж люди…

– То кажи iй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найлiпше.