Царівна

– Що вона дома пiчне? Хто ii побачить? З ким зiйдеться? Пропаде та й годi; а лiта не вернуться назад.

Вуйковi наче свiтло зiйшло в головi. Здогадався.

– Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, бiльше молодiжi, як тут!

І вуйко знов наложив люльку; всi замовкли.

Я скiнчила свою роботу. Поклавши ii коло себе, я сперлася вигiдно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi на захiд. Сонце спускалося за темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi.

Зубчаста скала, що рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася, прикувала мiй взiр. Там царював дуб-великан.

Ще стояв.

Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула на хвильку цiле окруження. Так само жарiло раз i в моiм серцi, так само вiдбивався i вiн на золотистiм тлi моеi молодоi, любовi жадiбноi душi. Прегарнi фантастичнi мрii окружали його так само, як он тут на небозводi окружають дуба нiжно-рожевi хмари.

Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i вони завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка згадка, нiяке слово вiд нього не вiдсвiжило iх.

– Але чому i хлопцi нiчого не пишуть? – обiзвалася знов тiтка. – Передвчора святкувала своi iменини, а з них жоден анi не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i на iншу увагу.

Але вони пишуть лиш тодi, як iм грошей треба; а як дiстануть iх, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше, Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти iх псуеш, Мiлечку; гостре слово не пошкодить iм нiчого i не пошкодило ще нiколи.

– Ет, що ти хочеш, Павлинко, вiд твоiх дiтей? Вони добрi, послушнi, рахуються з грiшми, розсудливi – так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь на других родичiв, що тi мають зi своiми дiтьми клопоту! А ми що?

– Ще мене другi обходять, Мiлечку?

– Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би i на надлiсничого, а Орядин i не його дитина!

– Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину.

Врештi пiшов собi з дому i на тiм скiнчилося!

– Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося. Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося!

– Маевський не посилав йому жодних грошей, – вiдповiла тiтка. – Правду сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно.