Царівна

Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кiлька ринських; але вiн – нi та й годi! Я не кажу, вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який грiш, то вже не дай Господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить вiд хлопця?

– То ти не чула нiчого?

– Що ж мала я чути? Сам знаеш, то не в моiй натурi плентатися по хатах i вивiдуватися.

– Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть, мiркуй лиш, здобувати грошi на науку. Вигравати було добре, але чим програне вiддати? Отже, заскаржив Маевського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно, з цiлою душею о свое майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси[42 - Льос – виграшний квиток, облiгацiя.

]), i Маевський мусить тепер давати грошi, хоч не знати вiдки бери!

– І що ж, Мiлечку?

– Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.

– Дурак, Мiлечку.

– Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще й фантування?[43 - Фантування – забирання майна за борги.

] Льоси Орядина вiн зужив, це правда, але iх вартiсть була би для нього не пропала, т. е. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч би i не вiддав, так боже мiй! За що годував його, виховував? Божим духом вiн же не жив; Маевський також гiрко працюе, не сидить iз заложеними руками.

– Що я завсiди говорила, Мiлечку? Що я завсiди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був би лiпше на тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати.

Добре йому так! Дурних i скупих я не жалую. Але Орядин, Мiлечку, Орядин, кажеш, розiгрався?

– Грае, оповiдають, так, що страх!

– Хто, кажеш, оповiдае?

– Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В.

– Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм.

– Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишнiй реформатор, соцiал-демократ зiйшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить».

Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже! Славити Бога, що моi дiти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.

– Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiди казала i кажу, що яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi примхи, певно, вiд свого батька, а тотi гонять чоловiка неустанно вiд щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала!

Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно.