Гра в бісер

Видавець каже про його записки як про «документ епохи», трактуе його «дивацтва» як «хворобу самоi епохи».

Така тотальнiсть критики значною мiрою i покликала до життя (як своерiдну противагу) фантастику, навiть мiстику «магiчного театру». В цьому й полягае ще один парадокс Германа Гессе.

«Змiстом i остаточною метою «Степового вовка», – пише вiн в одному листi, – була не критика епохи, а Моцарт i «безсмертнi». В iншому листi – нарiкання на читачiв, якi не помiтили, «що над Степовим вовком i його сповненим проблем життям пiдноситься iнший, вищий свiт, що «Трактат» i всi тi мiсця книжки, де йдеться про дух, про мистецтво i про «безсмертних», протиставляють свiтовi Степового вовка, свiтовi страждань, – позитивний, ясний, понадособовий i понадчасовий свiт вiри; що книжка ця, хоч вона й розповiдае про страждання i муки, – твiр не про того, хто впав у вiдчай, а про того, хто вiрить».

Це й справдi так. Інакше писати Гессе не хотiв, не вмiв i не мiг. Вiн казав: «Кожна справжня поезiя – ствердження, ii творить любов, i ii основа, ii джерело – вдячнiсть життю».

Що й казати, «магiчний театр» – не тiльки противага тогочаснiй культурi, яка йде до загибелi. Вiн – i форма критики, вiрнiше, сюрреалiстськi iлюстрацii до неi. Але саме цi сцени роману несподiвано прямолiнiйнi, настирливо алегоричнi, наприклад, коли вiдтворюються в особах фрейдистськi уявлення про всевладнiсть сексу, про розщеплення особистостi чи тi iдеi гегелiвськоi «феноменологii духу», якi стосуються дiалектики панування i рабства.

Все тут – за термiнологiею самого Гессе – «лiтература». Але тон задае не вона. Задае тон «поезiя»: чари музичноi гармонii, живий (не музейний) i тим самим великий Гете, незрiвнянний Моцарт, вищiсть якого навiть не в майстерностi, а в «самовiддачi», в «готовностi до страждань», у «байдужостi до iдеалiв мiщан».

Свiт «безсмертних» iдеальний у подвiйному розумiннi. Вiн благородний, ясний, високий; i вiн iснуе в iншому вимiрi, поза буденним життям, а тому вiчний.

Безперечно, в своiх художнiх смаках Гессе досить консервативний.

Але не взагалi нове, сучасне, те, що розвиваеться, вiдштовхувало Гессе. Вiдштовхувала його егоiстична, самознищувальна, цинiчна i вiдчайдушна модерна «революцiя», що скасовуе кожну традицiю тiльки тому, що вона – традицiя. Для Гессе це грiзний симптом регресу, заглиблення в хаос, ознака духовноi i соцiальноi недуги. Вiн бачив навколо себе свiт, органiчно ворожий культурi, мистецтву, всьому людському й людяному.