Гра в бісер

То був реальний свiт переможноi прози, вiдчуження, знеособлення особи, свiт, який, проте, був, здавалося, всюди i все поглинав. Йому, в очах Гессе, протистояли тiльки окремi острiвцi давньоi, незруйнованоi цiльностi. Якраз вони i були «свiтом духу», принаймнi його опорою, його основою. І наче само собою вийшло, що все гарне, добре, надiйне, значне асоцiювалося з минулим – з Гете, з Моцартом, з романтиками, з Жаном Полем. Але в цьому немае намiру iдеалiзувати старовину, минуле: «Завжди так було i завжди так буде, – каже Гаррi Галлеровi Гермiна, – грошi i влада, цiла доба, весь свiт належать сiрiй дрiбнотi, а справжнiм людям не належить нiчого.

Нiчого, крiм смертi». І пiсля здивованого запитання Галлера додае: «Нi, щось належить: вiчнiсть».

«Безсмертнi» – це своерiдна утопiя. Не втрачений назавжди «золотий вiк», а саме утопiя, що стосуеться i майбутнього, i навiть сучасного. Недарма Галлеровi – близькому i «свiтовi духу», i «вiчностi», хоч i зараженому сучасним занепадом, – то на концертi давньоi музики, то над книжкою Паскаля, а то i в обiймах коханоi ввижаеться «божественний слiд», який свiдчить про невидиму присутнiсть «безсмертних».

Серед боягузливих мiщан, грошових мiшкiв i генералiв, що моляться на нову вiйну, вони здатнi жити тiльки як мрiя, як фантазiя.

На перший погляд дивно, але й вельми прикметно те, що протягом свого неоднозначного творчого шляху Гессе двiчi ставав майже iдолом збунтованоi молодi. Першого разу ненадовго, 1919 року, коли пiд псевдонiмом «Емiль Сiнклер» видав «Демiана» – роман гарячковий, нервовий, роман, що вiдбивав животрепетну проблематику военних розчарувань i пiслявоенних манiвцiв.

А вдруге – вже пiсля смертi, що настала 1962 року. Спадщину «нiмецько-швейцарського регiоналiста» вже почали шанобливо забувати, коли за океаном раптово зiйшла осяйна зiрка слави. Хiпi вiдкрили для себе «Сiддхартху» – повiсть, яка на тлi декорацiй буддiйськоi легенди вчить споглядальноi любовi до людини; решта ж невдоволеноi, стривоженоi, спраглоi живого слова американськоi молодi захопилась «Грою в бiсер», ii запереченням епохи, ii впертими пошуками виходу з нiкчемностi.

Парадоксальнiсть долi Гессе-людини i Гессе-письменника спонукае дослiдникiв розглядати його еволюцiю як безперервний рух, змiну, ненастанний вiдхiд вiд самого себе. І справдi, автор «Начеркiв i вiршiв, що залишилися пiсля Германа Лаушера» (1901), – це невправний поет-початкiвець, а автор «Гри в бiсер» – зрiлий митець, майстер лукавоi стилiзацii.