Птахи з невидимого острова

І летiли розпластанi, наче кажани, вдаряли об воду, i та з’iдала iх, байдужа й темна, бо що iй цi дрiбнi комахи, коли вона iсть кораблi й острови?!

5

Олiзар сидiв на ганку й дивився на поросле моругом дворище: нудьга його ставала наче срiбне павутиння, що спливае з неба, а сонце над головою здавалося велетенським павуком, що випускало його зi свого золотого рота. Висiла тиша, вiн уже знав, що в обiйстi тiльки вони i е: четверо воякiв, четверо дiвчат, князь, панi Павучиха й Розенрох. Слуги пiсля снiданкiв, обiдiв та вечер здимлювалися, наче й не було iх; велика, сонна, надзвичайно округла тиша забивала Олiзаровi вуха.

Хотiлося багато про що довiдатися, але на його розпити нiхто не вiдповiдав, тiльки багатозначно зводили брови й переходили на iншу тему. Вiн захотiв якось пройти й у дверi, що вели з його покою в глибину дому, але вони були зачиненi. Водночас помiтив вiн, що дiм повен звукiв та шелесту: вiн, наприклад, у своему покоi чув, як роздягаються дiвчата, як щось шепочуть чи смiються, гасять розмову й смiх i завмирають; вiн чув, як шелестять сторiнки книги, що ii беззмiнно гортае Розенрох, – дивно йому було тут жити!. .

На вежi стовбичило двое воякiв; сьогоднi вони змiнили зелену одежу на червону i свiтилися яскравими плямами, нерушнi й закам’янiлi. Стояли спиною один до одного, як бовван на два обличчя.

Олiзар приплющувався; тут, пiд сонцем, було затишно сидiти, а немiчне тiло просило тепла. Отож i плив на хвилях шепоту, що виникав, як шелест листя, i здивовано до нього прислухався:

– Острiвець серед степу, до якого не заходять конi й звiрi! Острiвець, на якому поселяються тi, хто збився з дороги! Острiвець, до якого не ведуть дороги, адже тут нi дорiг, нi стежок!.

.

Вiн здригнувся. В глибинi дому почулися кроки. В глухiй тишi терся пiд ногами пiсок, тужливо рипiло сухе дерево пiдлоги; iржаво завищали петлi, i знову терся пiсок; рипiли дошки, начебто той пiсок осипався з плiч того, хто йшов. Олiзар сидiв напружений i насторожений.

Повернувся, аж заболiла йому шия, – на порозi вирiс Розенрох. Шкiра на його обличчi – пергаменова, широкий нiс роздимав тонкi нiздрi, очi по-старечому голубi й вицвiлi.

– Вiтаю вас, пане! – сказав Олiзар.

Розенрох тримав пiд обома пахвами по книзi. Зирнув на Олiзара, а тодi повiльно, по-старечому згинаючись, сiв бiля нього, перемiстивши книги на колiна.

– Менi доручено розважити вас розумними бесiдами, – сказав вiн.