Птахи з невидимого острова

 – Невимовне не змiнюеться вiд творення, о нi, прошу вас, можливiсть виявлятися, тобто бути й для iншого – ось первiсна умова того другого. Порожне мiсце, що е всерединi абсолюту, й твориться вiд його омеження…

Вартiвник уже стояв бiля них i важко дивився на Розенроха. Старий скинув на нього оком, лоб у нього зросився потом, очi неспокiйно забiгали, але вiн докiнчив думку.

– Через це, ваша милосте, – сказав вiн, – промiння ен-софу творить зриме промiння й емануе.

– Вас кличе князь! – чiтко й рiзко сказав вартiвник, i Розенрох наполохано пiдхопився.

Затис пiд пахвами книги й швидко майнув досередини дому.

Олiзар розсмiявся. Але обличчя вартiвника лишалося похмуре. Вiн тiльки мигцем зирнув на Олiзара, розвернувся й повiльно пiшов назад до вежi, червоно палаючи на земно-зеленому тлi трави.

Олiзар звiвся на рiвнi i раптом схвилювався: звiдки той вартiвник мiг знати, стоячи на вежi, що Розенроха кличе до себе князь?

6

Налягла на нього втома – голуба вовняна хустка, якою зав’язано очi.

Втома – бiлий хорт, що бiжить порожнiм степом, i його пазурi збитi й поламанi; бiжить вiн за червоним розтрiпаним пiвнем; пiвень – гнiв наш, дух супротивлення й дух бунтiвничий; хустка лагiдно покривае очi, наповнюе повiки солодким щемом – розладнане тiло просить спочинку. Олiзар сидить, покинутий усiма на ганку, а сили в нього все ще нема.

Ступае в сiни: тут четверо дверей, йому знайомi тiльки двое: в його спочивальню i в iдальню. Однi дверi ведуть з його опочивальнi, а в iдальнi також четверо дверей: в однi заносять iжу, в другi виходить князь i панi Павучиха, а в третi – Розенрох та дiвчата.

Хотiв уявити собi дiм i визначити, що за кожними з вiдомих йому дверей. Але в головi все поплуталося: все ще не мав вiн сили.

Сьогоднi пiсля обiду, коли князь i панi Павучиха виходили з покою, вона озирнулася на нього. В ii очах померло по малесенькому вогнику, двi такi собi iскрички, якi тiльки мент посвiтилися, такi собi тужнi самоцвiти.

– Вам у нас буде непогано, – сказала вона тонким, як прiла нитка, голосом, i вiн згадав цi слова зараз, коли переступав власний порiг.

Сторопiв. Дверi, про якi тiльки-но згадував, було вiдчинено, i в них загойдалася тонка постать панi Павучихи. Протер очi – всю кiмнату засновано яскравою й срiбною павутиною.

– Як вам подобаеться моя робота? – спитала, гордо всмiхаючись, панi Павучиха.

– Але що це?

– Це вiддяка за казку, що оповiдаете, – сказала панi Павучиха.