Птахи з невидимого острова

 – Сподiваюся, ви не вiдмовитеся дооповiсти ii до кiнця? Я вам сплела оцю сiтку, – вона хитнула на тонкий, тремтливий шовк вигадливо сплетеноi мережi, – щоб вас не мучили домовики. Вони навiснi, пане, в цьому домi. Можуть, чого доброго, впасти на обличчя соннiй людинi i задушити, а чому ж? Одного такого ж нещасного мандрованця, як ви, вони задушили, i вiн, пане, так i не доказав нам своеi казки. Я виплакала, пане, тодi собi очi, два днi не затихаючи, так було менi його шкода!..

– Що ви таке говорите, панi? – вигукнув Олiзар.

 – Хочете мене налякати? Але я й так боюся – так дивно у вашому домi, так тихо! Скажiть, чому у вас так навiжено тихо?

– Багато запитуете, – сказала панi Павучиха, пiдтискаючи губи. – Знайте одне: вас тут люблять. І я люблю, бо хочу дослухати казку. Не вигадуйте нiчого химерного, не запитуйте багато, живiть i диште, i вас тут нiхто не зачепить.

– Бачу, панi, ви нiкуди звiдси не виiжджаете, – сказав Олiзар. – Це правда?

– Хто може виiхати звiдси, пане? Я навiть не знаю такого слова: виiжджати.

Хiба може серце виiхати з тiла i чи може рука, вiдiрвавшись вiд тiла, пiти гуляти бозна-де?

Олiзар стояв сторопiлий. В мозку його почали шугати червонi з бiлим смуги; еге ж, наче охопленi вогнем вiтрила. Вогонь падав на бiлу тканину i, виiдаючи круглу чорну дiрку, танцював. Таких кiл було десятки, i коли два з них з’еднувалося, з’являлася вогниста вiсiмка, яка незабаром роз’iжджалась у коло одне, широке; вiсiмки, подумав вiн, – це схрещенi i сплетенi запитальнi знаки.

Йому гуло в головi, щось чорне й холодне пiдпливало знизу – жах, наче жук, що повзе, роздираючи нiжне червоне тiло, в печеру, щоб закам’янiти там хрестом.

– А що робите ви в цьому домi, панi? – спитав Олiзар. – Ви княгиня?

– Що я роблю? – перепитала, тяжко задумавшись, панi Павучиха. – Не знаю, чи вiльно менi це казати? Нi, я не княгиня!..

Олiзар здригнувся, йому здалося, що в кiмнатi е ще хтось третiй. Озирнувся: на порозi стояла Гальшка. Була у важкiй темнiй сукнi, волосся високо пiдiбрала, а очi палали гнiвом.

– Мене прислано дещо у вас спитати, пане, – сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.

Панi Павучиха, побачивши ii, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрiшнi дверi покою.

– Де ви сьогоднi вечерятимете, пане? – спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи. – Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряете зi мною й моiми сестрами?

– А це можна? – спитав Олiзар.