Птахи з невидимого острова

«Ти собака, – горлав я, – турчин проклятий та невiрний!» – i кинувся на нього з шаблею, простромивши йому живiт з такою силою, що наш мучитель перекинувся на палубу й шабля моя вбилась у дошки. Товаришi моi схопили його за руки й ноги, i вiн полетiв у море…

Чорний, величезний кажан летiв у темряву i не торкнувся моря, бо в море впало тiльки нiкому непотрiбне стерво; чорний кажан мав свiй шлях – це його там, у глибинi чорного хаосу, чекав пес на ланцюгу, той пес шестиногий, наче жук, i отвiр буди його – отвiр у вiчнi пiдземелля, де на кожну душу чекае хрест.

Тут же, на галерi, кипiв бiй. Трое яничар стояло на кормi, бо тiльки три луки залишились цiлi, в решти попалилися тятиви, i пускали по три стрiли, якi летiли зi свистом i знаходили своi жертви; iншi яничари билися на шаблях, але всi повстанцi потрапили на галеру не з материних пелюшок: яничари падали один за одним з диким криком та прокльонами…

То був такий крик, що Олiзар пiдскочив на мiсцi.

Вiн кинувся до дверей, але були вони зачиненi. Тодi вiн повернувся до дiвчат, якi спокiйно сидiли за столом, освiтленi кiлькома свiчками. Повернулися до нього й дивилися чи з цiкавiстю, чи з тривогою, а на вустах позавмирали холоднi усмiшки. Чотири пречудовi панни раптом засмiялися до Олiзара, а крайня втерла маснi вуста тонкою мережаною хустиною.

– Чому зачинено дверi? – спитав вiн.

– Щоб нiхто не турбував вас, пане, – спокiйно вiдказала та, крайня.

– Що це за крик?

– Це карають панi Павучиху, – зимно, але так само спокiйно вiдказала Гальшка. – Ви ж самi бачили: вона не при умi.

– І за те, що людина не при умi, треба ii карати?

– Такi лiки приписав iй вiд божевiлля лiкар. Ви його знаете, це пан Розенрох. Вiн великий нудик, але лiкарюе справно. Ви ж самi, пане, запримiтили, якi дурницi плела та навiжена жiнка, лякаючи вас. Отож вона й кричить!

– Я не можу розповiдати далi, – сказав Олiзар, сiдаючи на дзигля й понурюючись.

– Тодi iжте, пане…

Глибокий стогiн, як болiсне зiтхання землi, жалiсний стогiн усiх грiшникiв, яких покрила земля i душi яких помандрували гей глибоко у вогнянi берлоги та яскинi, в хащi з вогняними деревами, на вогняну траву, до вогнистих квiток. Там хати з полум’я i ходять чавуннотiлi, розпеченi до червоного iстоти.