Птахи з невидимого острова

Вони iдять полум’я i п’ють його, але що знаемо ми про них i чи не бiжить i вiд них уночi, вiд iхнього серця бiлий хорт болю iхнього, чи не заздрять вони братам своiм, котрих послано нагору, у свiт справжнiх дерев, трави й квiтiв? Ми нiчого не знаемо про той свiт, нi про душi, загнанi у вогонь. Тiльки такий стогiн, як оце, розверне, бува, нiч, i все бридке та страшне оточить раптом тебе, наче втрапив у чортовинне коло: тi, для кого добро – зло, а зло – добро, мучаться; тi, якi чинять зло з вiрою, що чинять добро, спалюються; тi, якi хочуть, щоб думали всi однаково i так, як вони, – у вогненнiм домi мешкають!.

.

Олiзар хитавсь у тузi своiй. Вiн не був розпестований життям. Отi вiсiм рокiв на галерi – як вiсiм столiть. Щоденний посвист бича, перед очима мигае посмугована рубцями спина товариша; лiки на хвороби надто простi – за ноги i через борт; навiснi обличчя наглядачiв i яничар – все оголене, як лезо ножа, як ота шабля, якою вiн простромив Апти-пашу, адже та шабля – теж його туга! Вiн бажав волi, воля ж – це чудова квiтка iз запахом ранковоi роси; це тепла стежка вiд рiдного дому, по якiй iдеш босонiж; це бiлий птах у синьому небi, чи мо’, радiснi сльози.

Воля, зрозумiв вiн, – це не крик переможця над розтерзаним ворогом i не втiха його вiд того, що нога твоя ступила в криваву рiчку; воля – це квiтка, яка проросла крiзь око черепа; воля – це весняна брость та любов.

Вiн почув раптом музику. М’яку, гарну, теплу, золоте ячання струн, що iх перебирають нiжнi пальцi. Свiчок на столi побiльшало, а дiвчата приспустили срiбну сiтку, що ii сплела панi Павучиха, i замрiяно перебирали ii натягнуту волосiнь.

Зринув i спiв, дiвочий, чистий, срiблястий, як i ця музика, – Олiзаровi вiд того сльози вибилися на очi, щось його надихнуло, щось пiдвело. Дивне й тепле хвилювання пойняло йому душу: що воно дiеться навдокiл? Що воно дiеться з ним, цими дiвчатами й людьми, якi ховаються зараз у теменi й чинять свое незрозумiле й бузувiрське дiло?

Глянь-но, вогнем як небесним дiткнутi,

Тануть снiги, вже й потоки роздутi,

Там, де по льодi був вiн переiхав.

Крига розбита гойдаеться стиха…

Вiн чув дихання весни. Так дихала жiнка, схожа на птаха, що продирався до нього крiзь дошки галери; жiнка, яка не до кiнця перетворилася iз птаха на дiвчину – в неi за спиною пташинi крила, i вона йде-летить по землi, лагiдно змiнюючи свiт. Дiвчата спiвали так, що вiн не мiг не плакати, – був це перший плач, що вилився з нього за весь час його неволi.