Птахи з невидимого острова

Дзвенiла тиша чи, може, бринiла натягнена над його лiжком сiтка. Озирнувся: свiтилася ясним срiбним свiтлом, химерно й правильно звита, i гучала так, наче сидiло на нiй з десяток цвiркунiв.

Олiзар пiдiйшов до вхiдних дверей. Були вiдчиненi, i вiн побачив крiзь них зористе небо: зорi, як i ввi снi, – побiльшенi вдвое. На ганку сидiла маленька скулена постать – Розенрох. Сидiв, зiгнутий i скам’янiлий, прирослий до дощок, як гриб, що виростае тiльки вночi.

– Дивлюсь, оце, пане, на небо, – сказав Розенрох спокiйно, повертаючи голову в Олiзаровий бiк, – i менi страшно стае вiд тоi безмежноi просторiнi.

Часом я думаю, що ота безмежна просторiнь i смерть – це одне i те ж, вам не здаеться? Я не можу спати, пане, вночi мене збуджують зорi й мiсяць. В такi ночi вiдчуваю в серцi вищу й вiщу мудрiсть. Є, пане, тридцять два шляхи премудростi, е десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться тi сфери – сефирот. Знання про те, пане, – сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну нiч i не сто.

Олiзар присiв до нього на сходи.

– Я не збираюся у вас довго жити, – сказав вiн. – Звiсно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом передi мною ще далека дорога – я сподiваюся, пане, застати живим батька…

Розенрох ще бiльше зiщулився.

– Говорiть тихiше, пане… Кажу вам про це, бо розтривожений небом… Коли б вони довiдалися про нашi бесiди, мене б чекала така ж кара, яку винесла сьогоднi панi Павучиха. Ми тут живемо, пане, як дерева. Не може дерево прийти одне до одного, не може дерево поеднатися з iншим, коли росте не поруч.

Я, пане, сьогоднi розтривожений небом. Ви теж, може, пiзнаете таку тривогу, адже, вiдкрию вам секрет… нiколи звiдси не вийдете, пане.

– Як так – не вийду? – сполотнiв Олiзар.

– А так, – розсмiявся Розенрох. – З цього обiйстя ще нiхто нiколи не виходив. З цього обiйстя нiхто нiколи i не вийде!..

– Не розумiю вас, – сухо мовив Олiзар, вiдчуваючи, що йому дубне на спинi шкiра.

– Все просто. Гадаете, ми з iншого тiста? Гадаете, що ми такi дурнi i не знаемо, що за цими стiнами – широкий свiт? Але не дозволяемо одне одному таких думок.

Забороняемо думати про таке, отже, й постановили: нiхто звiдси не вийде!..

– Але ж, пане, я не людина вашого свiту… Я ваш гiсть…

– Коли б не ми, давно б не були людиною, – сказав Розенрох, – а перетворилися б на купу смердючого стерва. Це ми вас знайшли непритомного й повернули до життя. Отже, ви тепер людина нашого свiту.