Птахи з невидимого острова

Може, менi не годилося б цього вам говорити, але й не сказати не можу, бо сьогоднi я, пане, розтривожений небом…

– А коли не захочу жити з вами? – спитав Олiзар.

– Як так – не захочете? – не збагнув Розенрох.

– А так, пане, що кожна людина мае власну волю. Кожна людина може й мусить вирiшувати, як iй велить власний, а не чийсь розум!..

Розенрох понурився. Довго мовчав, а тодi звiв лискучi, як гудзики в домi, очi.

– Дивно менi на вашу наiвнiсть, пане. Чи ж не ви були вiсiм рокiв бранцем? Хiба не пiзнали такоi очевидi, що людина не мае власноi волi? Що вона не може нiчого вирiшувати i що ii розум мае пiдлягати розуму загальному, вищому? Заспокойтесь i йдiть у свiй покiй.

Ідiть, щоб нiхто нас не побачив. Не хочу, щоб мене катували…

– Але з неволi я втiк, – гостро сказав Олiзар. – І звiдтiля втекти було куди важче, нiж вiд вас.

– Хе-хе-хе! – тихо засмiявся Розенрох. – Хiба ми вам боронимо тiкати? Спробуйте, чи ж вам удасться?

– Удасться, – сказав Олiзар. – Бо кожна людина мае власну волю, а коли позбуваеться ii, не втомлюеться шукати.

Чуете мене, пане, вона ii знайде!..

Але на дошках ганку рiс гриб. Велетенський гриб, котрий жив так само, як i всi гриби. Свiтився вiд себе, i був через те добре видимий. Шапинка опукло-подушковидна, оливкувато-сiра, нiжка щiльна, жовто-червона з темно-червоною сiткою. Впивався порами в дошки ганку й пив свiтло зiр. Рiс у тому свiтлi й бiльшав.

Олiзар позадкував у сiни. Озирнувся затравлено, i раптом стьобнув його невимовний жах. Вiн стрибнув просто з сiней на ганок, перелетiв у дужому стрибку через гриба й помчав через подвiр’я.

Роса бризкала йому межi вiчi, босi ноги пекло, наче бiг по приску, наче втрапив у царство вогняних дерев i вогняноi трави.

Ось зрештою i стiна. Гладка й висока, але вiн напружив м’язи i щосили стрибнув угору. Ковзнувся й упав, вдарився лицем об землю i став пiд тою стiною навкарачки. Тодi пiдскочив i, торкаючись загорожi, побiг уздовж неi. Мчав як оглашенний i вiдчував: його замкнуто в яйце, а вiн хоче переконатися, що воно кругле.

Воно таки було кругле, те яйце, й Олiзару стало нестерпно бiгти по нахиленiй площинi. Зараз вiн упаде, перекинеться, втопиться в тiй бовтанцi жовтка й бiлка, скоро сам стане жовтком, з якого, дасть Бог, колись вилупиться бiлий птах, котрий мешкае на невидимому островi. Вiн знову стрибнув на стiну, пiдтягся, напружився, але за мить звалився в траву – з його горла вирвався крик. Тiеi ж хвилини наступив йому на спину грубий чобiт.