Птахи з невидимого острова

9

На вежi вдарено в тулумбаси. Один з вартiвникiв, повiльно зводячи довбню, мiрно вдаряв у натягнену шкiру. Стогнали вiд того повiтря й земля.

Олiзар лежав, занурений лицем у землю, i мiг прозирнути ii наскрiзь. Був у цю мить жуком, який повзе в земляну нору, а над ним голосно гавкае пес, що сторожуе ii.

Олiзаровий погляд набрав сили бачити: мiльйони грiшникiв начиняють землю, вона, земля наша, i е тi мiльйони грiшникiв, тiсно збитих одне до одного. Адже трава – це волосся iхне, а дерева – витягнутi до неба прохальнi руки iхнi.

Листя – це записки молитов iхнiх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благае. І небо не хоче молитов, небо прокляло iх: посилае дощi, щоб змити тi записки, й посилае осенi – скинути iх i загубити навiки в тлiнi та гною. Морози дублять руки й вiдмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тiльки жорстокiстю: йде на землю весна i в глибинах землi знову пишуть грiшники своi записки-молитви, якi випливають знизу на хвилях соку – слiз отих грiшникiв, вони розгортаються пiд сонцем знову тi самi, i сонце цiлуе й милуе iх, або ще раз читае про все лихо людське i про вади, переступи та злочини. Воно хмурнiе й посилае громи з блискавками, i блискавки б’ють дерева, а дощ мие листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палiмпсест. Тодi сонце знову цiлуе листя, милуе його, а крiзь слова новiтнi проявляються записи старi…

Руки йому зв’язали назад, крiзь зав’язь пропустили мотуза, двое вартiвникiв взялися за того мотуза: вiльними руками тримаючи походнi.

Червоне нерiвне свiтло стрибало навсiбiч, вiд дому вже ступала процесiя всiх його пожильцiв: попереду з походнею – князь, за ним урочиста й поважна панi Павучиха й Розенрох – лiкар гречно пiдтримував панi пiд руку. Позаду – четверо дiвчат у тих-таки вечiрнiх строях, тiльки глибокi вирiзи на грудях закривалися кошулями, що пiдтяглися до пiдборiдь i мiцно стягувалися стрiчечкою. Вони йшли на Олiзара холодною, монолiтною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежi сходив, б’ючи в тулумбаса, третiй вартiвник. Четвертий вартiвник в’язав йому до шиi петлю, а вчинивши це, вiдiйшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зi сходiв i став бiля четвертого вартiвника. Похiд спинився, i в свiтлi смолоскипiв Олiзар вразився з холодноi непроникностi облич, що свiтилися до нього.