Птахи з невидимого острова

Перед ним – драбина, внизу – коловорот, збоку – стiна, на якiй висять прищепи, стискачi, кайдани, чепи, рвачi, маски з двома рогами й залiзними дудками в ротi, колодки, миси на нiжках для сiрки й олива, канчуки-четверики й трояки iз залiзними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вiрьовки, кинджали й гроти[2 - Гроти – гостра зброя, кинджали.] з крицi – це начиння вiн уже бачив у краiнi невiрних. Холодний пiт оросив йому чоло, i ось вiн, ось – жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, – вiн повзе в кривавi рури серця, i воно починае кипiти.

Олiзар упав на колiна, хотiв просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовнiри перекинули повороза через горiшнiй щабель драбини й потягли: Олiзар поволiкся по приступках. Вартiвники мiцно крiпили своi кiнцi, два iншi прив’язували Олiзаровi ноги до коловороту. Зарипiло сухе дерево, Олiзара почало тягти, витягати, i витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нiчого не було навколо, тiльки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Вiн вив i кричав: «Я все! Я все! – чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив. – Я все зроблю!» – кричав вiн чи стогнав, наiдався того варива, очi його дико крутилися, бо не було в нього вже тiла, тiльки оте червоне вариво i розпечений до червоного меч.

Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олiзар випустив iз себе глибоке зiтхання, i тiльки тодi покотилися з очей сльози. Великi сльози полегшення.

– Хотiли щось сказати? – почув вiн князевий голос.

 – Чи визнаете вину свою?

– Визнаю свою вину, – швидко сказав вiн.

– Яка ж ваша вина?

– Все, що зволите, то i е моя вина, – так само швидко вiдказав Олiзар.

– Ви хотiли тiкати?

– Я хотiв тiкати.

– Чому?

– Хотiв додому. Вiсiм рокiв пробув у неволi. Я хотiв побачити старого батька й матiр свою.

– Чи не присягали ви, що нiколи не позбудетесь невiльницького стану?

– Присягав, – сказав вiн крiзь сльози.

– Ви ж навiть не розповiли нам до кiнця своеi казки! – вигукнула панi Павучиха.

– Велика кара чекае на того, хто зважиться покинути це обiйстя, – сказав Розенрох.

– Велика кара! – крикнули, як ворони, вартiвники.

– Кара! – вiдгукнулися тонкi голоси дiвчат. Розв’язали поворози, й Олiзар покотився по драбинi вниз. Перечепився через коловорот i впав лицем на м’яку, сиру землю.

– Чи помiтили ви, що тут з вами обходяться милосердно? – спитав князь.

– Я зроблю все, що накажете! – пробурмотiв Олiзар.