Птахи з невидимого острова

– Може, вам нас жаль? – вкрадливо спитав князь.

– Менi жаль себе, – вiдказав Олiзар.

– Те життя, що було за мурами, ви вигадали? – спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.

– Я його вигадав, – вiдгукнувся Олiзар.

Князь поплескав його по плечi.

– То тiльки казка, авжеж? – спитав м’яко. – Цiкава, це так, але всього того й справдi не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий i затятий, як це бувае. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навiть згоднi повернути все, щоб було вам у нас звичнiше…

– Я не зовсiм вас розумiю, пане Бiлинський, – сказав Олiзар.

– Учинимо так, щоб були задоволенi ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосерднi. Посадимо вас за весло!

– Хочемо дослухати вашу оповiдь, – докинула панi Павучиха.

– А пiсля того? – спитав з надiею Олiзар.

– Пiсля того? – перепитав князь i обвiв усiх поглядом. Вартiвники всмiхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олiзар здригнувся. – Чи знаете, панi Павучихо, що буде пiсля того? – спитав, князь.

– Тодi ми вас вiдпустимо, – сказала стара добродушно.

– Ви забуваете про море вiчноi згуби, – мовив Розенрох. – Я зробив пiдрахунки й виявив, що воно мае бути не далi, як за цими стiнами. Для того, щоб визначити точну вiдстань, треба трохи попрацювати головою: вiдрахувати з року всi нещасливi цифри, додати до того вiдомi iндиктiони, а тодi вiдняти число року бiжучого. В остачi лишиться число вiдправне, воно, коли забрати вiд нього число днiв, що залишилося прожити в цьому роцi, а додати число днiв прожитих, i визначатиме вiдстань до того моря.

Ви мене розумiете, пане Носиловичу? Море вiчноi згуби кличе людей i духiв, воно поглинае усiх, а передусiм мандрiвникiв. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у вiдсутностi ii, в розумiннi, що вона непотрiбна i що найлiпше вбити ii в собi самому. Тодi зникнуть зайвi забаганки i зваблення, i ви пiзнаете справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрiсть, бо замалi муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаемося на ваш тверезий глузд, пане!

Олiзар звiв голову.

– Я немалi муки прийняв, пане Розенроху, – сказав вiн. – Мене вже не раз карано, i абетку невiльника я вивчив добре.

– Ви погано ii вивчили, пане Носиловичу! – вигукнув Розенрох. – Повиннi запам’ятати, що не невiльник ви, а вiльний, i то так, що вiльнiшого чоловiка й бути не може. Тiльки тодi ви не чинитимете безумств.