Птахи з невидимого острова

Здаеться менi, вам е багато чого розповiсти!.

– О так! – чемно сказав Олiзар. – У мене е багато чого розповiсти. І я справдi прийшов з великого свiту. Аж занадто великого…

Князь усмiхався, розсуваючи широкi, м’ясистi губи, i Олiзар спромiгся послати йому послужливий усмiх…

Намагався пригадати, що дiялося останнiм часом, але бачив тiльки посмугованi обличчя, здоровенного пса, котрий стояв обома ногами на вбитiй вiвцi i виривав з неi кривавi шматки. Плюскали хвилi, вiн налягае й налягае на весло, дзенькали ланцюги, порипували дошки пiд ногами наглядача; ноги того наглядача повисли в повiтрi, i засвiтилося обличчя з синiм висолопленим язиком; бiля нього висить так само з висолопленим язиком пес; але все це з iншого свiту, загубленого навiки; палае мiсяць, i вiн, той мiсяць, стiкае кров’ю; кров падае, як iскри, на землю: в такi хвилини зачинають жiнки невiрних турченят, i турченята ростуть у тугих, як тулумбаси, животах i щосили б’ють руками й ногами, рвучись на волю до того мiсяця, що гукае до них, до тоi кровi, з якоi вони й почались…

– Те, що принесла дiвчина, – сказав князь, вiн ще й досi стовбичив на вступi до господи, – не iжа, а помiчне питво.

Випийте його, i вам додасться сили. Тодi ви напевне зможете ощасливити нас своею присутнiстю при обiдi!

Обернувся i показав Олiзаровi спину. Важку, похилену спину, що просвiчувалася. А може, це Олiзаровi тiльки привидiлося?

Вiн боявся. Страх – це щось таке, як бiлий хорт з червоними очима, бiлий, бо страх – бiль, а хорт – бо гризе; страх – це гадюка, яку ковтнув, необережно пивши з джерела, i вона там – у нутрощах – смокче тебе, як воду; страх – це вода, яка ковтае все, що падае в неi; страх – це хорт, утоплений у водi, i гадюка, яка не вжалила, але щомитi може це зробити.

«Я прийшов з того полону хворий», – подумав Олiзар.

Потягся до услона, на якому стояла таця i дзбан на нiй, але не дотягся. Заплющив очi, витяг руки й ноги i знерухомiв, вимикаючись iз цього свiту. Так гасив у тiлi глибочезну втому i за кiлька хвилин повертався до життя бадьорий та дужий, здатний перенести каторжну роботу бiля весла i свист канчука за плечима…

Розплющився, бо справдi вiдчув себе бадьорiше.

Тодi встав з лiжка, i йому здалося, що пiд тим лiжком щось е. «Я повинен бути вдячний князевi, – подумав Олiзар, – бо вiн мене прихистив». Але знову не доторкнувся до жбана на услонi, щось його вiд того вiдштовхувало. Натомiсть став навколiшки i вiдгорнув покривало.