Птахи з невидимого острова

Пiд лiжком свiтився золотий гудзик, зовсiм такий, як i тi, на стелi. Хотiв взяти того гудзика, але йому опекло пальцi, Олiзар зашипiв i всунув руку у жбан. Болiти перестало, але все тiло покрилося холодним потом. «Я ще хворий, – пробурмотiв вiн, – i менi казна-що ввижаеться». Вiн випростався, отираючи пiт, i здригнувся. В дверях стояла дiвчина. Пирснула смiхом i показала чудовi зуби.

– Ви побачили гудзика, пане, – сказала вона, всмiхаючись. – Їх тут насипано по цiлiй господi. Це чи гриби такi, чи що, але скiльки ми не старалися, вони не виводяться…

– Залиш його, Гальшко! – сказав хтось iз глибини дому, i усмiх миттю пропав з вуст дiвчини.

Вона хитнула головою i зникла зi смiхом, а Олiзар вiдчув, що йому гiрко запекло пiд язиком. Знову витер з лоба пiт i важко сiв на ложе, намагаючись рiвнiше дихати. Вже знав ймення дiвчини, i це його несподiвано втiшило.

4

Їдальню було обставлено креденсами, стiл заслано килимами, на яких яснiли срiбнi миси, ложки, пiдмиски, тарелi й казанцi. Димiла страва, метушилися слуги, висушенi й змарнiлi дiвчата й парубки; на покутi сидiв князь Бiлинський, обiч нього завмерла аж надто худа жiнка з тонкими й довгими руками, злiворуч – Гальшка i ще трое зовсiм схожих на неi дiвчат, всi гарнi, але через цю дивну схожiсть наче притьмарили свою красу; супроти завмерло двое воякiв з тих, якi складали тутешню сторожу.

– А де пан Розенрох? – голосно спитав князь.

В низьких бiчних дверях з’явився кволий дiдок з величезною чорною книгою пiд пахвою.

Поклав ii на стiл з точеними нiжками i вклонився товариству.

– Ви, пане, завжди запiзнюетеся, – сказав князь, i дiдок поквапився зайняти свого стiльця.

Слуги розливали борщ i накладали в мисочки кашi. Олiзар позирав на панн i не мiг отямитися вiд здивування. «Одна з них Гальшка, – думав вiн, – але котра?» Дiвчата дивилися на гостя однаково палкими очима, а може, iм просто цiкаво було!

– Сьогоднi у нас урочистий обiд, – сказала суха панi. Вона простягла руку й заворушила п’ятiрнею – долоня зависла над столом, наче безтiлесна, звiльна погойдуючись у повiтрi.

– Панi Павучиху розбирае нетерплячка, – всмiхнувся холодно князь. – Наш гiсть, пан Олiзар Носилович, згодився оповiсти про своi пригоди у свiтi. Вiн, здаеться, довго перебував у полонi. В якому полонi ви були, пане?

– В турецькому, – сказав тихо Олiзар. – Я був вiсiм рокiв прикутий до весла на турецькiй галерi.

– А що таке турецька галера? – швидко запитала панi Павучиха.