Записки Кирпатого Мефістофеля

І той момент, коли в очах, поширених надiею й захватом, блискае жах – е найкращий. Приемно, коли увага застигае й ти обережно м’яко повертаеш його в той бiк, який тобi потрiбний. А вiн усмiхаеться й гадае, що сам iде, «сам iде»! От за це ще можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що вiн уже й не помiчае того.

Сосницький бере у мене вже шосту сотню. Вiн бiльше не хоче ризикувати. Тепер вiн гратиме з розумом. Банк нароста. Це вже справжня гора. Але Сосницький по камiнчику, як Клапан, довбае i з усiх сил тримае себе, щоб не кинутись на неi з криком «ура!» Вiн, недбало розсiвшись, ставить малесенькi ставки, – його не обходить гора.

Мене ж тягне вивести його на неi.

– Ну, Сосницький, давай в кумпанii? Га?

– Нi, мерсi.

– Що, волiеш по гривеничку зароблять? Розсудливо. Катай, серденько, катай, принесеш дiткам гостинчика. Ну, кинь дурницi! Удвох же, кажу тобi. Ну-бо!

Сосницький раптом плигае:

– Давай, кат його мамi! Скiльки там? Карачапов, бережiться!

Вiн сiдае рiвнiше, зачiсуе обома руками жовту гриву й гупа рукою по столi.

Вiн от-от на самiсiнькiй горi. Тодi я замислююсь i кажу:

– Нi, здаеться, момент не дуже добрий; треба, мабуть, пiдождати.

– Що?! Ждати? Чого?!

– Кращого моменту. Тепер не можна.

– Ех, ти, боягуз! Сам iду!

– Як хочеш, не раджу.

– Начхав я на твою раду. Скiльки в банку?

Вiн сам iде!

А побiч, за столом з закусками, сидить оцей обгризений Нечипоренко. Немов не помiчаючи сам, часом бере вилкою то гриб, то шматок ковбаси i iсть.

А щелепи йому десь аж корчить i хочеться кинутись, виючи, на iду й обома руками пхати ii в себе, сопучи та здригуючись вiд насолоди.

Інодi вiн пiдходить до нас i дивиться на сотнянi папiрцi, якi ми пересуваемо один до одного. На його синюватих, голодних губах грае запобiглива i в той же час вибачлива усмiшка старого iдейного iнтелiгента. І весь вигляд у нього старий, iдейно-iнтелiгентний: скудовчена, мишачого кольору, кучерявенька борiдка; попелястi пасмочки волосся на висках i потилицi; неохайний, обшарпаний пiджачок та вишивана сорочка з якоюсь стьожкою замiсть краватки; на ногах короткi штани, з-пiд яких видно рудi халяви чобiт, якi тепер ще носять, здаеться, тiльки батюшки.

Серед нас, серед наших ретельно поголених облич, бездоганних комiрцiв, строго вигладжених бриж на штанях, лакерованих черевикiв вiн робить враження не то псаломщика, не то прикажчика з економii.