Записки Кирпатого Мефістофеля

І здаеться, що вiн сидить тут для того, щоби дочекатись, коли пан увiльниться й дасть йому iнструкцii. Тодi вiн вiзьме свiй клуночок, що лежить десь у кухнi, суковату палицю й пiшечки почимчикуе на вокзал, жалiючи п’ятака на трамвай.

А колись же вiн царював на мiтингах i ця скудовчена борiдка, цi пасмочки на потилицi викликали повагу. Неохайнiсть i вбогiсть одежi були потрiбнi, необхiднi. Колись робiтники на пам’ять вчили прокламацii, написанi цiею рукою, що тепер так несмiло й злодiйкувато посилае у рот на виделцi смачнi гриби.

Вiн чекае на мене. Я сказав, що можу добути йому роботу. У нього дома «жiночка та двiйко маленьких», як вiн з грайливою усмiшечкою довiв до моеi вiдомостi i, мабуть, обливаючись соромом за цю усмiшку. Вже два тижнi, як вони прибули iз заслання, а вiн нiде не може знайти роботи. Так-так, я запропоную йому роботу.

Коли Сосницький зриваеться з гори й потiм понуро сидить, менi стае нудно. Ми граемо цiлу добу. Це може остогидiти.

Я закидаю руку назад, беру зi столика телефонну трубку й викликаю Соню, не перестаючи грати.

На Сосницького я не дивлюсь, але бачу, як його руки стають тяжкими та занадто рiвними, – так бувае з людиною, яка пильно слухае i в той же час щось робить.

– Соня? Здорова! Так, це я… Не швидко. А втiм, не знаю. Твiй чоловiк програе, а я виграю. Йому в коханнi ведеться, а менi нi. Але це давно вже вiдомо… Сосницький, твоя жiнка питае, коли ти прийдеш додому?

– Сподiваюсь сьогоднi.

– Сподiваеться сьогоднi. А я прийду зараз. Даси менi чаю? Чудесно. Ну, поки що, бувай!

Кладу трубку й заявляю:

– Панове! Ставлю все вигране плюс свою сотню. Чи виграю, чи програю, iду. Отже, моя ставка… вiсiмсот. Ви тримаете, Карачапов?

Карачапов жмурить око вiд диму цигарки i здае карти. Його обличчя киргизьке, смугляве, з полиском, неначе погано почищене ваксою, непорушне й серйозне. Це значить, що в ньому гарчить жаднiсть. Йому хочеться загребти моi грошi.

Вузькi, пукатi, прикритi млявими повiками, очi дивляться в стiл.

Сосницький потягаеться i протяжно позiхае, занадто широко, як менi здаеться, розтягаючи свiй масний, великий рот. Вiн хоче показати, що все йде, як слiд. Добре.

Я виграю.

– Бачиш, Дмитре, як треба грати? Ну, бувайте, моi панове!

В передпокою, одягаючись, я дивлюсь у дзеркало. Поруч зi мною стоiть Нечипоренко, i в дзеркалi менi видко, що я на цiлу голову вищий вiд нього.