Записки Кирпатого Мефістофеля

Будь ласка, скажiть, в якiй справi я вам…

– Справи у мене нiякоi до вас нема – i не може…

– В такiм разi…

– І не може бути з вами. Я прийшов тiльки для того, аби хоч одному мерзотнику висказати…

– Але ви, мабуть, забули, що в мене е лакей, який може вам показати, в який бiк одчиняються дверi?..

– Нi, не забув. І з цiкавiстю подивлюсь, як ви будете це робити. Нi, я це передвидiв, iдучи до вас. Це я передвидiв.

Вiн ще декiлька разiв каже «я це передвидiв», хвилюеться й озираеться, немов торжествуючи i ждучи, що його зараз почнуть викидати за дверi.

Менi приходить до голови, що вiн з’явився власне з цею метою: зробити менi скандал, примусити мене вигнати його, а потiм про це репетувати благородно на все мiсто.

– Що вам треба вiд мене?

– Щоби ви вигнали мене. Прошу! Будь ласка!

Вiн навiть робить два кроки до столу, де я сиджу. Я бачу, що вiн формально хвора людина: губи запеклися, очi фосфорично блискають, руки трусяться, весь пошарпуеться якось.

– Виганяти вас нема за що! – кажу я спокiйно й холодно.

 – Я прохаю вас сказати, що вам треба вiд мене i не забирати менi часу, я дуже занятий.

– Менi треба дати вам зрозумiти, що ви не мали нiякого права, чорт вас забирай, пропонувати менi ту гидоту! Ви по собi судили. І, мабуть, гадали, що всi такi, як ви. Коли б ви менi триста тисяч пропонували, – чуете, триста тисяч! – то й тодi я вам вiдповiв би так само. І ви це самi знали, знали добре, але хотiли поглузувати, помститись за те, що самi зробились паскудником.

Можете кликати свого лакея! Чуете? Так, ви паскудник, це я вам одверто кажу. Кличте лакея!

– Заспокойтесь, Нечипоренко, i не хвилюйтесь по-дурному. Я не маю нiякого намiру кликати лакея. У мене тiльки одно прохання: чи не можете ви вилаяти мене швидше, я занятий.

– Я не лаю вас, а серйозно i спокiйно кажу вам, що ви паскудник. Бо тiльки паскудник може бути таким жорстоким i цинiчним. Людина помирае з голоду, колишнiй товариш, людина, яка шукае чесноi роботи, а iй цей товариш, що колись був у революцiонерах, цей… мерзотник, пропонуе гидоту.

І називае це заробiтком. Ваш заробiток, це правда, але не мiй. Не мiй!

Вiн робить ще крок до столу, грiзно трясе шапкою, затисненою в кулацi. Я дивлюсь на його спiтнiле лице й розумiю, що йому треба вилаяти мене, треба викричатись, виявити власне благородство: адже вiн заслужив це, вiн одмовився вiд трьохсот карбованцiв, а дома, десь справдi, помирають з голоду.