Записки Кирпатого Мефістофеля

І тим паче повинен ненавидiти мене, що цi триста карбованцiв викликали стiльки завмерлих потреб, стiльки мрiй. «Дитинчата», мабуть, не одягненi, голоднi, з такими ж блискучими, фосфоричними очима. «Жiночка» кашляе, лежить. А вiн, маючи в руках триста карбованцiв, шпурляе iх у пику паскудниковi. І я розумiю, що треба власне шпурнуть, треба зробити позу, наробити галасу, – хоч цим дати собi компенсацiю.

Я мовчу i дивлюсь на Нечипоренка. «Тепер вiн скаже ще щось ефектне, дуже горде, повернеться й вийде».

Вiн раптом простягае до мене обидвi руки й з самого дна душi, з одчаем i болем, вiд яких я всерединi здригаюсь, питае:

– Невже це ви?! Товаришу Антоне! Згадайте! Ви ж були самим чесним, самим порядним, самим… самим…

Вiн не знае, як найсильнiше висловити моi колишнi якостi.

– Самим палким i вiдданим! Менi наплювать на триста карбованцiв, на помiч, на все, але я всю нiч не мiг заснути через вас. Невже можна до такоi мiри змiнитись? Що ж це, господи?! Я неначе в якомусь кошмарi живу цi два тижнi.

Я знав, я знав, що не застану нiчого з того, що було. Але я не гадав, що це в такiй страшнiй формi могло статись. Я думав: ну, потомились, зневiрились, поховались, забули, пристали. Але е ж у них хоч iдейне спiвчуття, хоч сум, хоч жаль за минулим. Це ж iхня молодiсть була, вони ж найкращу пору свого життя вiддали за те. Не можуть же вони бути такими байдужими. Не можуть!

А я дивлюсь на його неохайну борiдку, на червону, в зморшках шию i зi злiстю думаю: «А що, якби одягти цього, щиро болiючого зрадою товаришiв, чоловiка в гарний костюм, гарно постригти, вимити, покласти йому в кишеню чекову книжку тисяч так на тридцять, щоби сталося з його доброчиннiстю?»

Нечипоренко ще деякий час стоiть, немов у задумi, потiм витягае з кишенi щось загорнуте в папiрець i мовчки кладе на стiл передi мною.

– Мiй довг… – тихо каже вiн. Далi знов бере пакуночок, розгортае його й рахуе. Папiрцями – вiсiм карбованцiв; срiблом – два. Цi грошi вiн позичив у мене в свiй перший вiзит до мене.

Мабуть, нашкрябав у себе все, що мiг, ще що-небудь продав i принiс. І почувае тепер гiрку, болючу насолоду.

– Навiщо ви це? – серйозно з досадою кажу я. – Встигли б ще.

– Не хочу! – раптом з вибухом лютi смiшно випростовуеться вiн. – Розумiете?! Маете! Про проценти не було балачки. Але, коли вважаете справедливим, можу й проценти вам дати.

Проценти цi вiн, мабуть, не раз про себе смакував. І срiблом два рублi навмисне принiс, щоб пiдкреслити.