Записки Кирпатого Мефістофеля

Вiн одходить вiд мене, iде до вiкна i зараз же швидко вертаеться.

– Ну, добре! З цим нiчого не зробиш! Значить, який вихiд? Розiйтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якоi ж речi ти ставиш менi умовини? Я пропоную: я беру Андрiйка, вона Василька. З Андрiйком я можу жити, – йому вiсiм лiт. Василько мае тiльки два роки. Ясно, що йому тепер потрiбна мати, а не батько. Нi-за-що! Мало не iстерика. Н-нi-за-що!

– А чого ж вона хоче? – машинально питаю я.

– Чого? Обох! Або ж, на крайнiй випадок, менi Василька, а iй Андрiйка.

Але ж вона знае, знае ж вона, що без Андрiйка я не можу. Вона знае, що одбирае у мене мою останню…

Вiн од хвилювання не договорюе i знов iде до вiкна.

Ми деякий час мовчимо. Я тiльки тепер почуваю, як вiн увесь обважнiв страшенно. А думки на диво бистрi, раптовi, неначе отара кiз у загонi, чимсь стривожених, наляканих. Вони кидаються то туди то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.

– Ну, все одно! – одриваеться раптом од вiкна Сосницький.

 – Не знаю, навiщо я тобi все це кажу? Тобi, мабуть, а нi трошки не цiкаво. Ну, як ся маеш? Був учора в клубi?

«Справдi, навiщо вiн менi все це казав?» – думаю я й вiдповiдаю:

– Нi, не був. Занятий був.

І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, говорю:

– А в мене, знаеш, теж… Себто, не в такому змислi, але… Закрутив, розумiеш iнтрижку з одною дамою. Навiть, коли хочеш, цiлiсiнький роман. І серйозний, здаеться.

– Та що ти?! – не то з ляком, не то з непорозумiнням вириваеться у нього.

Вiн зараз же силкуеться замаскувати цей тон прибiльшеним iнтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.

– Ти серйозно, Якове?

– Без жартiв.

– Та так-таки справжнiй роман?

– Атож! Уяви собi! Три роки нiякiсiньких романiв i от!.. Нiчого не зробиш! Збираемось на лiто iхати в Крим.

Я все бiльше та бiльше переконуюсь, що цим оповiщенням я розбив його якiсь плани. Вiн не може вже сховати непорозумiння, розгубленостi, нових думок i, мабуть, нових комбiнацiй.

Вже не розпитуе, вiдповiдае неуважно i хутко йде собi.

А я довго сиджу в фотелi й думаю. Так, тепер з Андрiйком мусить бути справжнiй кiнець. План Сосницького був, очевидячки, такий: вiддати менi Соню та Василька, а за те вимовити собi Андрiйка. Але я вiддам йому всiх. Всiх! Годi!

Встаю i збираюсь до Клавдii Петрiвни.

Цього вечора я дуже нiжний з Клавдiею Петрiвною та Костею. Це викликае в ii очах iскри захвату, здивовання i ще чогось.