Записки Кирпатого Мефістофеля

Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, усмiхаеться улесливо, запобiгливо.

– Ух, якi у вас довгi ноги! Чого ви такий високий? А лiфчик у вас сьогоднi iнший.

Потiм ми вкладаемо Костю спати. І коли нашi руки зустрiчаються (вiчна iсторiя з цими руками), Клавдiя Петрiвна немов на момент губить притомнiсть i потiм починае без потреби хапатись. Щоки палають, i вона машинально прикладае до них руки.

Нарештi, за ширмою затихають викрики Костi. Ми сiдаемо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфiтура.

На стiнi висить гiтара з широкою червоною стьожкою. В голубiм присмерку поблискують скла Клавдiного пенсне.

Я одкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилюе напружена метушня Клавдii Петрiвни, червонi плями на щоках, ii чорне, чернече вбрання, соромливiсть, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозумiла туга. Хочеться встати й пiти собi швидше звiдси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдii Петрiвнi, образою ii палаючим щокам, напруженому смiховi, нелогiчному, чогось чекаючому ii поглядовi за ширму, чи спить уже Костя.

Вона часом навiть устае й пiдходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволi хвилюе, мимоволi слiдкую за ii тонким, одягненим у чорне, чернечим тiлом.

І власне те, що воно в чорному, що нагадуе якусь святiсть, незайманiсть, грiховнiсть, це найбiльше хвилюе. Проти моеi волi уявляеться, як це тiло буде в кожну хвилину, як тiльки я того схочу, покiрне менi; як цi проворнi руки обезсилiють i будуть грiшно голубити; який солодкий жах i тремтiння обхоплять цю замкнену, самотню, мрiйну душу.

Костя починае чогось плакати. Клавдiя Петрiвна бiжить за ширму i довго щось шепоче хлопцевi. Коли вертаеться, виразу напруженостi вже нема нi в лицi, нi в руках. Вона задумливо бере гiтару й тихенько награе. Я користуюсь цим i починаю прощатись. Клавдiя Петрiвна, неначе чуючи себе винною за щось, несмiло й сумно простягае менi руку й не пробуе тримати мене, як це робила перше щоразу.

Мене вколюе це. Я навмисне не випускаю ii руки зi своеi й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькi спроби визволитись, але це мене тiльки роздратовуе й викликае бажання знов запалити iй щоки, щоб загорiлась шия, зiмняти той сум, який прибив ii грiховнiсть. Навiщо менi це – не знаю. Але пiти без цього вже не можу.

Ми довго мовчки стоiмо так. Я усмiхаюсь i потискую руку, а Клавдiя Петрiвна стараеться не дивитись на мене i викручуе пальцi з моеi долонi.