Записки Кирпатого Мефістофеля

Помалу на щоках з’являеться рум’янець, очi кiлька разiв зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Нi вона, нi я не кажемо нi слова. Потiм я пробую повести ii до канапи. Рiшаю: як пiде, я посаджу ii, поцiлую руку й зараз же пiду. Бiльше менi нiчого не треба. Але вона опираеться й починае важко дихати, в той же час придивляючись до ширми i слухаючи. Пiд час борнi я близько торкаюсь лицем до ii плеча. На мене гостро вiе вiд ii оголеноi шиi. Через це я дужче пригортаю до себе все ii тiло. Клавдiя Петрiвна глибоко, як людина, якiй не вистачае повiтря, зiдхае, пiдводить до мене голову i я бачу, що ii погляд уже безумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий.

Руки слабнуть, тiло стае покiрним, м’яким i треба вже пiддержувати його за стан, щоб не впала.

«Ну, треба йти, годi» – думаю я, але замiсть того веду ii до канапи.

Коли я прощаюсь, Клавдiя Петрiвна з нестриманою вдячнiстю цiлуе мене, пригортаеться всiм тiлом, гладить моi руки, рукави пiджака i гарячим, жадним шепотом питае, коли я прийду. Менi досадно, чогось сумно, але в той же час мене тiшить ii ця бурна, безсоромна, вибухла жагучiсть.

Дома, лежачи в лiжку i дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жiнку, – ця спокуса була iй бажана, потрiбна, за неi вона все вiддасть, – а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що весь я пiдвладний якимсь силам, якi роблять моi вчинки випадковими, необгрунтованими, незалежними вiд моеi волi й свiдомостi. А в тiм, яка ж тут була моя воля, свiдомiсть? Чого я власне хотiв, чи не хотiв?

Єдине, про що я з полегкiстю думаю, це те, що пiд час обiймiв я пам’ятав про можливiсть тродження.

Значить, я все ж таки можу в певних випадках панувати над собою.

Вертаюсь iз суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахiв капае на плечi, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться пiд ногами коней i людей. На тротуарах маса дам з пакуночками – всiм заманулось робити покупки. На вулицi грохiт екiпажiв на колесах, побiдний, хвилюючий.

Я не йду до гiмназii.

Прямую додому, розстiбнувши пальто i ловлячи грудьми першi, цiлуючi промiнi весни. Я сам собi здаюсь подiбним до тих червоненьких комах, що в такий сонячний день непорушними купками заливають дошки парканiв. Їм нiчого не треба, крiм невеличкого шматочка дошки, гарячого промiня. І всi дами з пакетиками, чиновники, дворники з мiтлами хiба не червоненькi комахи?

Нi, до гiмназii годi ходити! Край!

Бiля свого будинку раптом помiчаю постать Сонi.