Записки Кирпатого Мефістофеля

Вона стоiть коло вiкна магазину й непорушно, застигло дивиться на крам, не бачачи його, вся зацепенiвши в якiйсь важкiй, протяжнiй думi. Вмить озираеться i швидко шукае очима когось по вулицi серед натовпу прохожих. Я удаю, що не помiчаю ii й помалу посуваюсь уперед, дивлячись просто перед себе. Соня одступае вiд вiтрини й дiловою ходою, немов не стояла перед хвилею, йде менi назустрiч. Я все-таки не помiчаю ii. Цiкаво, чи мене вона пiджидала? Коли мене, то чи забалакае перша? Навмисне виймаю портсигар i, не зупиняючись, закурюю.

В цей час рiвняюся з нею. Проходить ii чорний капелюх, зелене перо й хутро ковнiра. Не гукае. Може гадала, що я перший пiдiйду? Чи, справдi, не мене очiкувала?

– Якiв Васильович!

Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано i ввiчливо здоровкаюсь. Ага, от маеш: i бачив тебе, i знав, що на мене ждала, а от хочу, аби ти перша пiдiйшла, i пiдiйшла.

Вiд хвилювання й замiшання вона для чогось iде на другий бiк вулицi, машинально лякаючись трамваiв та вiзникiв. Я йду за нею, усмiхаючись.

Там вона трохи опановуе собою:

– Менi треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустрiла тебе… Це до речi…

Їi нiс i пiдборiддя неначе загострились i зблiдли за цей час, що ми не бачились. Нiздрi сьогоднi не рожевi, а жовтявi i схвильовано поширюються. Вся вона якась чужа менi, викликае легкий жаль.

– Я хотiла тебе про дещо спитати, – бiгаючи очима й лякаючись того, що скаже, говорить вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.

– Будь ласка, Соню. До твоiх послуг!

– Ти маеш час?

– Скiльки хочеш.

Завсiгди радий…

Цiкаво, дуже цiкаво, що вона хоче спитати.

– Ти скажеш менi правду?

– Неодмiнно.

– Добре. Дякую!

Вона удае, що не помiчае моеi усмiшки i легкого тону, який не вiдповiдае ii настроевi. Цим вона немов зобов’язуе мене бути дiйсно правдивим.

– Скажи: вчора в тебе був Дмитро?

– Був.

– Про вiщо ви з ним балакали?

– Хм! Про рiзнi речi. Я не знаю, чи я маю право казати?

Вона похиляе голову й деякий час мовчить. Потiм сухо, одривчасто кидае:

– Ти, здаеться, виiжджаеш у Крим?

– Так, мабуть.

Вона ще трохи мовчить. Далi, все так само, немов вириваючи з себе слова:

– Так не скажеш про розмову?

– Я не маю уповажнення, Соню.

– Бувай!

І, не хитнувши навiть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По ii спинi й по капелюсi я почуваю, що вона зараз або в iстерицi закричить, або повернеться, пiдбiжить до мене й почне бити мене парасолею. Вона завертае за рiг i зникае.