Записки Кирпатого Мефістофеля

А в кабiнетi в себе знову застаю Сосницького. Але не самого, а з Андрiйком. Андрiйко кидаеться до мене, висне на шиi, обiймае мене нiжками, смiеться, закидае все тiло назад, – вiн щиро радий, що бачиться зi мною. Мами немае, й вiн почувае, що може дати собi волю. Бiля вiкна спиною до свiтла стоiть Сосницький i, злегка згорбившись, дивиться на нас. Погляд його видаеться менi тяжким, з усмiхом i стражданням.

– Дядю Яша, дядю Яша! Покажи менi фотографii маленьких злочинцiв. Ти обiцяв, дядю Яша, пам’ятаеш?

А може, то iх пiджидала на вулицi Соня? Чи знала вона, що вони в мене? Навiщо вони тут?

Я показую фотографii маленьких злочинцiв, держу на колiнах Андрiйка i в павзах кажу декiлька слiв Сосницькому.

Вiн одповiдае помалу, глухо i те ж, як менi вчуваеться, з насмiшкою i стражданням. Маленьке тiльце, рухливе, непосидливе, тепле, гнучке, в’еться на моiх колiнах, б’е мене пiдборами по ногах, скрикуе, термосить.

Вони гуляли собi й ненароком зайшли спочити трошки, привiтатись i додомочку.

Менi ввижаеться, що Сосницький придивляеться до нас, зрiвнюе, перевiряе. Може, цього нiчого нема, але менi хочеться сiсти так, щоб вiн не мiг бачити наших облич. Я замiняю позу й разом з Андрiйком сiдаю до Дмитра спиною. Спершу в профiль, але згадавши про свiй нiс, спиною.

– А знаеш, дядю Яша, ми iдемо на село до татового тата! Ти приiдеш до нас? Тато купив менi монтекрiсто. І маленьку собачку. Коли вона виросте, я ходитиму з нею на полювання. А в брата татового тата чудесна колекцiя собак.

Сосницький одходить вiд вiкна й сiдае проти нас на канапу. Тепер його лице на свiтлi й менi видно, що на ньому нема нi насмiшки, нi страждання. Воно здаеться сонним, набурмосеним, одубiлим. Щоки обвисли, й нiс неначе зав’яв, як недостигла зiрвана груша. Але погляд пильний, допитливий, гнiтючий. Вигляд хвороi або страшенно втомленоi людини.

– І мама iде?

– А як же!.. – дивуеться Андрiйко.

Менi стае нiяково за свое питання. Я смiюсь i жартом кажу, що мама збиралася в лiтi летiти на аеропланi.

Так от, щоб часом не залетiла в Америку.

– Нi, вона тепер такою плаксiйкою зробилась, що ii на аероплан не вiзьмуть. І раз у раз голова болить. Чисте горе з нею! Дядю Яша, а цi злочинцi вже вбивали людей? Сокирами чи кастетами?

Для чого вони прийшли? Що вiн знае, цей важкий, обм’яклий у тупостi чоловiк? Значить, вона йому щось сказала?

– Ну, Андрiйку, ходiм… – з усиллям пiдводиться Сосницький.