Хмари

Саме проти iх стояла лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своiми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неi Михайлiвське, Софiя, Десятинна… Подiл, вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своiми церквами й будинками.

Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков, iх заквiтчала давня невмираюча украiнська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…

Стоять киiвськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ii розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до iх слава старого великого Киева, поки знов заквiтчають iх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторii…

Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Киева.

Всi богомольцi, побачивши Киiв, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.

Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.

– З якоi губернii? Якого повiту? З якого села? – розпитував митрополит кожного.

 – Чи всi ви пiдете в академiю?

Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступае в академiю, дехто просив у митрополита парафii на Украiнi.

– Роздiлiться! – промовив митрополит. – Хто йде в академiю – ставай по правий бiк, хто в попи – ставай налiво.

По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря.

– Добре, – промовив митрополит, – дам вам парафii й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафii.

Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! – промовив вiн, витягаючи кiнець здоровоi червоноi хустки, котрою була оповита шия одного хлопця.

– Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi.