Око прірви

А коли спеклася гуска, вже почали западати сутiнки, i ми сiли до тiеi гуски, запиваючи ii питним медом i заiдаючи яшною кашею, i зуб у панотця Івана перестав болiти, бо вони з паньматкою, погодившись поглядами, заспiвали двома чудовими голосами, i в паньматки в легкому сутiнку на круглих щоках розквiтли рум'янцi. Павло долив до того спiву свого тенору, а ми iз Созонтом не спiвали, Созонт, можливо, через поважнiсть свою, а я через те, що дав менi Господь умiлiсть до малювання й писання, але не дав до спiвання – тугий я був.

Але, розм'якшений медом та гускою, слухав той спiв iз замилуванням. Тодi вступило до двору кiлька сусiдiв iз жiнками, вони вiдразу ж долучилися до того спiвочого гурту i аж похитувалися, спiваючи, – пiсня потужно й мелодiйно летiла у пiдвечiр'я, а очi в людей свiтилися, i панотець став якийсь iнший, помолодiлий i зм'якшiлий, а четверо його хлопцiв також вийшли iз хати i стали трохи вiддалiк. Тодi панотець обiрвав спiв i попросив хлопцiв, щоб вони заспiвали псальма. Всi затихли, i у вечоровiй тишi звилися високi дисканти, напрочуд зладженi, наскiльки я це розумiв; мелодiя була проста, печальна й зворушлива; в очах у жiнок забринiли сльози, а хлопцi спiвали, аж навшпинячки зводячись, i обличчя в них стали мов у янголят. І вже не було нiкого навколо нас, тiльки цей божественний спiв, тiльки сльози на очах жiнок, вiд чого вони вмиротворилися. Созонт задумливо потягував iз кухля питний мед; Павло сидiв за столом, поставивши голову на долонi, i свiтив наiвними i синiми очима, i всiх нас обiйняла Божа благодать, яка навiстила цей чесний двiр, i людей у ньому, i нас, грiшних, великорозумних на позiр мандрiвникiв. Бо по що, подумалося менi, йдемо в цю дорогу? Созонт для того, щоб провести черговий свiй розшук (як проникливо вгадав це панотець Іван!), щоб ще раз переконатися, що чуда, творенi в його часi, – це таки байкотворення; Павло, щоб уразитися iз сили цих байок, адже, коли вони так уражають, чому б не повiрити в них, окрiм того, хотiв пошукати лiку на свою болiсть – ще не знав яку; я ж тiкав вiд Ока Прiрви, яке постiйно мене супроводило, адже й у дорогу цю рушив, щоб звiльнитися вiд того навадження.