Око прірви

Воно ж поки що мене не покидало, вийшло iз нами в цю дорогу: ще коли рушили iз Житомира, уздрiв його в ранковому сонцi, що нас супроводжувало, – воно, те Око, дивилося нам у спини i пливло, мов надутий пухир, – саме Око, без голови, без тiла, прозоре, з темнотою посерединi, як зiниця; i тiльки в цей вечiр, коли хлопцi виводили псальму, перестав його вiдчувати, хоч до цього воно дивилося на мене iз плоду вишнi, сливки, грушi чи яблука, з очей паньматки, з вiкон хати; я вже до його постiйного бiля себе пробуття нiби й звик, але завжди, коли воно було, якесь напруження прочувалось у тiлi й не покидало мене.

І от раптом при божественному спiвi Око розтало й пропало, i я почувся, що легше стае дихати, що й сили нiби побiльшало. Цiеi сили ще не досить було, аби оновити, й збадьорити мене, й покликати до любоi роботи, але принаймнi мiг перевести подих, а це вже щось. І несподiвано для себе, хоч ранiше нiколи не чув я того псальма, й сам тихо заспiвав, аби не псувати своiм козлоголоссям тонкоi нитки дитячого спiву; власне, спiвав я без слiв i без голосу, самими губами й видихом, i це вперше, здаеться, не порушив мелодii.

По тому ми лягли у сiнi, де простелили нам рядно, яке пряно й нiжно пахтiло лугами й дорогами, повкривалися, але заснути вiдразу не могли. Тодi Павло почав оповiдати першу свою оповiданку про одне iз чуд у цьому теперiшньому вiцi, яке вiдбулося (так вiн сказав) iз Созонтом-дияконом, але не з цим, з яким мандруемо, а з iншим, котрий жив у мiстi Львовi i котрий нiби сам розповiв про це мандрiвному iноку Павлу, коли той прийшов до Львова i зупинився при одному iз тамтешнiх монастирiв.

Роздiл четвертий,

у якому подаеться оповiдка про одне iз чуд, розказана Созонтом-дияконом

Служили в однiй iз львiвських церков священик Петро i диякон Созонт, i жили вони в мирi та в злагодi, аж нудно стало бiсовi, що все коло них терся i все праг у душу iм залiзти. І от якось, коли iерей Петро позiхнув i не перехрестив рота, ускочив у нього бiсик, протисся до серця його, розчинивсь у кровi його i поплив з нею по тiлi, як трiска по водi, а допливши до голови, плюнув у мозок його, i та слина струiла iерея, притому аж так, що вже й дивитися не мiг на диякона, такий бридкий i недостойний той йому видавався.

Одного разу привидiлося навiть священику, що в диякона виросли козячi роги, що погляд у нього вовчий, а на ногах наросли ратички.