Око прірви

– І тут я побачив мужа, одягненого в чорне, який iшов порожньою вулицею, – був вiн понурий, великий, але дивно освiтлений, що його добре видно: одежу, ноги, руки, тiльки не обличчя, яке нiби пропадало у пiтьмi…

Диякон знову замовк, а я як людина з уявою увiч побачив, як виступила iз темряви постать, постать iз небуття чи сну, i як пiдхопився iй назустрiч диякон Созонт, поклонився йому, поцiлував руку й подав писання печерського старця, а тодi почав оповiдати йому свою бiду, i це творилося в той-таки час, коли другий Созонт солодко спав, присiвши навшпиньках пiд стiною.

А чоловiк iз притемненим обличчям, чи й зовсiм без нього, розгорнув писання, друге таке ж писання стримiло в руках укляклого, сплячого, паперовий лист освiтився нараз, нiби хтось до нього присвiтив, i чоловiк прочитав iз того писання вiдомi вже слова:

«Кожен, що просить iз вiрою, матиме, а хто дбатиме, тому вiддасться. Допоможи тому, хто просить, звiльни душу тому, котрий сам не може того учинити, хоч би через сон.

Тодi воздаеться й тобi i погасиш свою гризоту, бо немае людей без гризот».

– Прохаеш над силу мою, – сказав прибулець, – одначе не можу не зважити й на слова цi писанi, а вони вiстять правду. Коли Господь посприяе менi, на повелене зважуся.

І вiн став перед вхiдною хвiрткою, як чорна брила, за ним ледве не вдвiчi менший диякон Созонт, а другий диякон Созонт був удвiчi менший, бо сидiв навпочiпки й не подавав ознак життя, навiть не дихав, нiби став оболонкою без душi, передавши живло свое отому стоячому, – був той нiби дзеркальний вiдбиток, але не повторював рух його дiйств, жив самостiйно, устiйнившись од власноi оболонки.

Отож спинився прибулець перед входовою хвiрткою i, руки до неба звiвши, помолився шепочучи. Тодi уклякнув, голову до землi схилив i завмер на якийсь час. По тому звiвся, i його голос нiби iз рури загучав:

– Вiдчини нам ворота милостi твоеi, Господи!

І тодi хвiртка, iржаво й важко зарипiвши залiзом завiс, почала помалу сама вiд себе вiдчинятися, хоч та друга хвiртка, бiля якоi приклякло скрючене тiло диякона Созонта, за лишилася нерушна, i вони ввiйшли до софiйського двору, за лишивши скулену постать, що закоцюбла навпочiпки.

Дiй шли до церкви, i прибулець тим-таки трубно-глухим голосом наказав Созонтовi:

– Тут постiй нерушно! І не сваволь!

Коли ж рушив, Созонт хотiв пильнiше придивитися до нього, але був той нiби згусток тьми.